Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Він був наш, — сказав Крис. Його очі темніли в напівсвітлі світанку.

Ми дійшли до рогу моєї вулиці й спинилися. Була чверть по шостій. Озирнувшись на місто, побачили, як перед крамничкою канцелярського приладдя, що належала дядькові Тедді, зупинилася вантажівка недільної газети «Телеґрам». Чоловік у синіх джинсах і футболці скинув униз тюк газет. Вони гепнулися догори дриґом на хідник так, що стало видно кольорові комікси (на першій сторінці — завжди «Дик Трейсі» та «Блонді»). Вантажівка погуркотіла геть. Її водій націлився везти зовнішній світ у наступні зупинки далі по дорозі — Отисфілд, Норвей-Саут Перис, Вотерфорд, Стоунем. Я хотів ще щось сказати Крису, та ніяк не міг придумати що.

— Ну, давай краба. — Голос у нього був утомлений.

— Крисе…

— Краба.

Я дав йому краба.

— Побачимся.

Він усміхнувся — широко, тією самою сонячною усмішкою.

— Ні, якщо я тебе побачу перший, потворо.

І він, усміхаючись, пішов геть — легко й граційно, наче й не боліло йому нічого, як мені, і мозолів він собі не натер, як я, і не кусали його, як мене, комарі, кліщі та дрібна мушва. Неначе не було в нього у світі ні найменших турбот, буцімто йшов він у якесь реально круте місце, а не до себе додому, у трикімнатну хату (а якщо ближче до правди, то халупу), без води й каналізації, із розбитими вікнами, затягнутими плівкою, і братом, який, певно, уже влаштував йому засідку на передньому дворі. Навіть якби я знайшов якісь слушні слова, то, найпевніше, не вимовив би їх уголос. Мова знищує роботу любові, я вважаю. Почути таке від письменника — це неабищо. Але я думаю, що це правда. Коли ти заговориш, щоб сказати олениці, що ти їй не зашкодиш, вона втече, змахнувши хвостиком. Слово — ось що завдає шкоди. Любов — це не те, про що тобі навішують лажові поети типу Маккуїна[151]. Любов має зуби. Зуби кусають. Рани ніколи не загоюються. І жодне слово, жодне поєднання цих слів не здатне загоїти ці любовні укуси. Прикол у тому, що все навпаки. Якщо ці рани затягуються, слова вмирають разом із ними. Повірте мені. Я все своє життя побудував на словах і знаю, що до чого.

30

Двері чорного ходу були зачинені, тож я виловив під килимком запасний ключ і зайшов. У кухні було порожньо, тихо, панувала вбивча чистота. Я натиснув на вимикач, і з тихим дзижчанням ожили трубки ламп денного світла над раковиною. Ось уже багато років я не вставав раніше за маму, не пам’ятав навіть, коли таке було востаннє.

Я зняв сорочку й поклав її в пластмасовий кошик для одягу біля пральної машини. З-під раковини витяг чисту ганчірку й обтерся нею: обличчя, шия, підпахви, живіт. Потім розстібнув штани й довго тер у паху (особливу увагу приділяючи яєчкам), до болісних відчуттів у шкірі. Здавалося, там більше ніколи не буде чистоти, хоч червоний рубець, залишений п’явкою, швидко розсмоктувався. Але в мене досі там є крихітний шрам у формі півмісяця. Якось дружина спитала, звідки він, а я збрехав — ще навіть не усвідомивши, що збираюся це зробити.

Коли віхоть уже не був потрібен, я його викинув. Дуже брудним.

Із холодильника я витяг дюжину яєць і шість штук одразу перемішав на пательні, щоб зготувати собі яєчню. Коли вони наполовину просмажилися, я поклав на тарілку консервованих ананасів і налив у склянку півкварти[152] молока. І тільки-но сів їсти, як на кухню зайшла мати. Сиве волосся зібране на потилиці у вузол. Вдягнена у вицвілий рожевий банний халат, а в роті димить сигарета «кемел».

— Ґордоне, де ти був?

— На природі, — відповів я і взявся їсти. — Ми спочатку були на полі у Верна, а потім пішли на пагорб Брик’ярд. Вернова мама казала, що подзвонить тобі. Не подзвонила?

— Напевно, тато брав трубку. — І мати, більше нагадуючи рожеву примару, пропливла повз мене до раковини. Лампи денного світла були до неї жорстокі — під їхнім світлом її обличчя набуло майже жовтавого відтінку. Вона зітхнула… вийшло майже схлипування. — Найбільше я сумую за Деннісом вранці. Я завжди зазираю в його кімнату, і завжди вона порожня, Ґордоне. Завжди.

— Херово, — сказав я.

— Він завжди спав із відчиненим вікном, а ковдру… Що, Ґордоне? Ти щось сказав?