Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

«У ямі», як її називали, ніхто довго не затримувався. Тридцять місяців — то була межа. І наскільки я можу судити, найдовший в історії термін, після якого ув’язнений піднявся на волю живим, відсидів так званий Даремський хлопак, чотирнадцятирічний психопат, що кастрував однокласника іржавим шматком металу. Він провів у ямі сім років. Але, звісно, вкинули його туди молодим і дужим.

Ви маєте пам’ятати, що за злочини, тяжчі, ніж дрібна крадіжка, блюзнірство чи забудькуватість (наприклад, не покласти ганчірку для носа в кишеню, коли виходиш надвір у шабат), зазвичай вішали. За легкі злочини (такі як оце я щойно згадав, та інші, до них подібні) ти відбував три, шість чи дев’ять місяців у ямі й вилазив звідти блідий, мов риб’яче пузо, зіщулювався від страху перед відкритими просторами, твої очі майже нічого не бачили, усі зуби ходором ходили в лунках від цинги, ступні жер грибок. Весела старенька провінція Мен. Йо-хо-хо і пляшка рому.

Карцерне крило Шоушенку й близько таким поганим не було… мабуть. Думаю, людський досвід усе оцінює за трьома основними ступенями. Добре, погано й жахливо. І коли простуєш назустріч темряві, що згущується ближче до «жахливо», стає дедалі важче розпізнавати півтони.

Щоб потрапити в карцерне крило, ви мусите під конвоєм спуститися вниз, подолати двадцять три сходинки, що ведуть на підвальний рівень, де єдиним виразним звуком розлягається крапання води. Під стелею висить ряд лампочок по шістдесят ват, іншого світла нема. Камери тут мають форму діжки, як ті стінні сейфи, що їх багатії часом ховають за картинами. Як і в сейфі, круглі двері висять на петлях, і вони не ґратовані, а суцільні. Повітря проникає крізь вентиляційні отвори в стелі, але світла нема, тільки твоя власна лампочка на шістдесят ват, яку вимикають зовнішнім вимикачем одразу ж після восьмої вечора, на годину раніше, ніж настає відбій у решті в’язниці. Саму лампочку не забрано металевою сіткою чи ще чимось таким. Тому не покидає відчуття, що тобі дозволяють існувати тут, у темряві, якщо тобі цього хочеться. Мало хто цього бажає насправді… але після восьмої вибору, звісно, нема. У камері є нари, пригвинчені до стіни, і параша без сидіння. Проводити тут час можна трьома різними способами: сидіти, срати чи спати. Вибір величезний. Двадцять діб можуть тягнутись, як рік. Тридцять — як два, а сорок — як десять. Іноді чути, як у вентиляційних трубах шкребуться щури. У такому становищі, як це, півтони жахливого швидко стираються.

На користь карцеру можна сказати хіба одне: там у тебе є час подумати. В Енді було двадцять діб на те, щоб подумати, насолоджуючись злаково-зубодробильною дієтою, а коли він вийшов, то зажадав ще однієї зустрічі з начальником. Запит відхилили. Така зустріч, сказав йому начальник, буде «контрпродуктивною». Ще одне слівце, яке вам варто опанувати, перш ніж підете працювати у сферу в’язниць та інших виправних закладів.

Енді терпляче подав запит знову. І знову. І знову. Він змінився, цей Енді Дюфрейн. Зненацька, коли навколо нас пишно розквітла весна шістдесят третього, на його обличчі прорізалися зморшки, а у волоссі проступили пасма сивини. Та тінь усмішки, яка завжди трималася навколо його рота, щезла. Його очі дедалі частіше вдивлялися кудись у порожнечу, і з часом ти дізнаєшся, що коли чоловік так дивиться, він веде лік рокам, що вже відсидів, і місяцям, і тижням, і дням.

Він знову й знову невтомно поновлював свій запит. Він був терплячий. Чого-чого, а часу в нього було повно. Настало літо. Президент Кеннеді у Вашингтоні обіцяв нову хвилю наступу на бідність та нерівність у громадянських правах, не знаючи, що жити йому лишалося півроку. У Ліверпулі заявив про себе музичний гурт під назвою «Бітлз», ставши у британській музиці силою, на яку мали зважати. Але в Штатах, здається, про них ще ніхто не чув. Бостонські «Ред сокс», яким лишалося ще чотири роки до того, що жителі Нової Англії називають «Дивом-67», плентались у хвості Американської ліги. Усе це відбувалося у великому світі, де люди ходять вільні.

Нортон прийняв його ближче до кінця червня, і саме про цю розмову я почув від самого Енді через сім років.

— Якщо річ у грошах, можете не хвилюватись, — тихим голосом сказав йому Енді. — Чи, думаєте, я викажу? Я не рубатиму гілляку, на якій сиджу. Мене тоді засудять так само, як…

— Годі, — перебив його Нортон. Його обличчя витягнулося й стало холодним, як темно-сірий надгробний камінь. Він відхилився назад у кріслі й маківкою мало не торкнувся гаптованого напису: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО».

— Але…

— Більше ніколи навіть не заїкайся про гроші, — відрубав Нортон. — Ані в цьому кабінеті, ані деінде. Якщо не хочеш, щоб з бібліотеки знову зробили комірчину й зберігали в ній фарбу. Ти мене зрозумів?

— Я просто хотів вас заспокоїти, от і все.

— Того дня, коли мені знадобиться, щоб мене заспокоював такий жалюгідний сучий син, як ти, я піду на пенсію. Я погодився тебе прийняти, Дюфрейн, бо набридло, що ти завалюєш мене заявами. Я хочу, щоб це припинилося. Якщо ти хочеш купити цей Бруклінський міст[31], діло твоє. Мене в це не вплутуй. Я такі божевільні історійки, як оце твоя, міг би слухати по два рази на тиждень, якби схотів. Кожен грішник у цьому закладі використовував би мене, як жилетку. Я тебе поважав. Але це вже край. Край. Ми порозумілися?

— Так, — сказав Енді. — Але знайте, що я найму адвоката.

— Господи Боже, навіщо?

— Я думаю, ми зможемо звести докупи кінці. З Томмі Вільямсом, моїми свідченнями й прямими доказами у вигляді документів та свідчень працівників заміського клубу, я думаю, усе в нас вийде.

— Томмі Вільямс більше не в’язень цього закладу.

— Що?!

— Його перевели.