Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Я підійшов до ляди й витяг засув. Ляда підскочила догори, і в нашу клубну халабуду протиснувся Верн Тесіо, один із завсідників. З нього рясно стікав піт, а волосся, зазвичай акуратно зачесане, щоб Верн міг бути схожим на свого рок-н-рольного ідола, Боббі Райдела, мокрими пасмами поприлипало до круглої голови.

— Ох, чуваки, — видихнув він. — Ой, що я вам заре розкажу.

— Що розкажеш? — спитав я.

— Дай дух переведу. Я всю дорогу від свого дому біг.

— «Я щодуху додому біг, — проспівав Тедді кошмарним фальцетом Малого Ентоні[120], — щоб сказати — пробаааач».

— Заткни рота кулаком, — порадив йому Верн.

— А ти піди й здохни під парканом, — не залишився в боргу Тедді.

— Ти біг сюди всю дорогу від своєї хати? — не повірив Крис. — Чувак, у тебе стріха поїхала. — Будинок Верна стояв за дві милі від Ґранд-стрит. — Там градусів дев’яносто[121], не менше.

— Воно того варте, — проголосив Верн. — Боже. Ви не повірите. Чесно. — І на знак своєї щирості він ляснув себе долонею по спітнілому лобі.

— Гаразд. У що не повіримо? — спитав Крис.

— Пацани, вас предки пустять сьогодні переночувати в наметі? — Верн дивився на нас наполегливо й дуже схвильовано. Його очі нагадували родзинки, втоплені в темні кола поту. — Ну, як скажете, що ми поставимо намет у мене за хатою на полі?

— Може, і пустять, — беручи карти, сказав Крис.

— Мусять пустить, — наполягав Верн. — Серйозно, мужики. Ви не повірите. Ґорді, а тебе відпустять?

— Може.

Насправді мене відпускали завжди. Того літа я для всіх був Хлопцем-невидимкою. У квітні Денніс, мій старший брат, загинув в автокатастрофі на «джипі». Це сталося у Форт-Беннінгу, штат Джорджія, де він служив. Коли він та ще один хлопець їхали в гарнізонну крамницю, у них врізалася армійська вантажівка. Денніс загинув миттєво, а його пасажир відтоді лежав у комі. Того тижня Деннісу мало виповнитися двадцять. Я вже купив для нього вітальну листівку в Касл-Ґрин, у крамничці «У Далі».

Коли я почув про його смерть, то розплакався. І на похороні сильно плакав. Повірити не міг, що Денніса вже нема, що людини, яка кісточками пальців стукала мене по голові й до сліз лякала гумовим павуком, і цілувала, коли я падав, зчісуючи до крові коліна, і шепотіла «Годі рюмсати, плаксію!» — що людина, яка мене торкалася, може померти. Мене до болю вразило й налякало, що він міг померти й помер… а з батьків то взагалі наче душу вийняли. Для мене Денніс був кимось на зразок знайомого. На вісім років старший за мене, прикиньте. У нього були свої друзі й однокласники. Ми багато років їли за одним столом, іноді він був мені другом, іноді — гнобителем, але здебільшого він був, ну, просто хлопцем, і все. Я його на той час, коли він помер, майже рік не бачив — кілька разів у коротку відпустку приїздив, і все. Ми навіть схожими не були. Після того літа я ще не скоро зрозумів, що плакав я більше від болю за маму й тата. Хоча сильно це їм допомогло, ага. Чи мені.

— То чого ти там окропом дзюриш, Вернику? — спитав Тедді.

— Я відкриваюсь, — провістив Крис.

— Що? — вереснув Тедді, вмить забувши про Верна. — Ти брехло собаче! Нічого ти не відкриваєшся! Я ще не здавав!

Крис самовдоволено посміхнувся.