Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Двадцять два, — з огидою процідив Тедді.

— А я лузер, — і я жбурнув свої карти на стіл спинками догори.

— Ґорді в прольоті, старий Ґорді склеїв дурня і пролетів, як фанера над Парижем, — проголосив Тедді й захихотів так, як умів лише Тедді Дючамп — іііі-іііі-іііі, наче іржавий цвях повільно витягали з гнилої дошки. Так, він був прицуцуватий — ми всі це знали. Скоро йому мало стукнути тринадцять, як і нам усім, але в окулярах із товстими скельцями та зі слуховим апаратом у вусі він скидався на старигана. Діти на вулиці вічно хотіли стрельнути в нього цигарку, але сорочка в нього на грудях випиналася тільки тому, що під нею крився акумулятор слухового апарата.

Попри окуляри та м’ясного кольору кнопку, завжди вгвинчену у вухо, Тедді погано бачив і часто недочував, що йому щось казали. У бейсболі його доводилося ставити в глибокому захисті, далеко за Крисом на лівому полі й Біллі Ґриром на правому. І сподіватися, що ніхто аж так далеко не докине, бо Тедді невблаганно рушав за м’ячем, байдуже, видно йому було той м’яч чи ні. Вряди-годи його бемкало м’ячем по лобі, а раз він навіть відрубався, коли повним ходом влетів у паркан біля халабуди. Він лежав на спині хвилин зо п’ять, в очах виднілися самі білки, і я не на жарт перелякався. Та потім він очуняв. Із носа юшила кров, на лобі розквітла велетенська фіолетова ґуля, але Тедді пішов усім доводити, що м’яча, мовляв, кинули не за правилами.

Зір у нього від природи був кепський, але в тому, що сталося з його вухами, нічого природного не було. Ще в ті часи, коли вважалося крутим стригти волосся так, щоб вуха стирчали, мов ручки у глечика, Тедді першим у Касл-Року відростив собі бітлівську зачіску — за чотири роки до того, як в Америці взагалі про той «Бітлз» почули. Він хотів, щоб вуха в нього були прикриті, бо нагадували два великі кавалки розігрітого воску.

Якось (Тедді мав тоді вісім років) батько розлютився на нього за розбиту тарілку. Коли це сталося, його мати саме була на роботі на взуттєвій фабриці у Саут-Перисі, і дізналася, коли вже було по всьому.

Тато потягнув Тедді до великої дров’яної плити в кухні й приклав його одним боком голови до чавунного пальника. Тримав так, секунд із десять. А тоді смикнув за волосся й притулив до пальника іншим боком. Потім зателефонував у «швидку допомогу» центральної лікарні штату Мен і сказав, щоб приїхали забрали його сина. Повісив слухавку, пішов у комірчину, узяв свого «чотириста десятого» й сів дивитися денні передачі по телевізору, з дробовиком на колінах. Коли сусідка, місіс Бероуз, зайшла поцікавитися, чи все гаразд із Тедді — бо вона чула крики, — Теддів татко наставив на неї дробовика. Із будинку Дючампів місіс Бероуз вилетіла зі швидкістю світла, замкнулася в себе вдома і викликала поліцію. Коли приїхала «швидка», містер Дючамп пустив фельдшерів усередину, а сам став на чатах на задньому ґанку і наглядав, як Тедді на ношах заносять у стару машину «швидкої» марки «б’юїк».

Фельдшерам Теддів тато пояснив, що клятому генштабу віри нема — снайпери фріців засіли скрізь. Один із фельдшерів спитав у нього, чи зуміє він їх затримати до приходу підкріплення. Усмішка тата Тедді могла переконати кого завгодно навіть холодильник купити, не кажучи вже про інше. Фельдшер віддав честь, батько Тедді відсалютував у відповідь. А через кілька хвилин після від’їзду «швидкої» прибула поліція штату та звільнила Нормана Дючампа від несення солдатського обов’язку.

Дуріти він почав за рік до того: пострілював котів, підпалював поштові скриньки. Та після того звірства, яке він учинив над сином, у суді швиденько провели слухання й відправили його в Тоґес (це щось на кшталт госпіталю для ветеранів). Тоґес — таке місце, куди відправляють, коли ти підпав під восьмий параграф[119]. Теддів тато висаджувався в Нормандії, Тедді тільки так про нього завжди й розказував. Він пишався своїм старим, незважаючи на те, що цей старий із ним зробив, і щотижня їздив з мамою до нього на відвідини.

Він був найтупішим бевзем з усіх наших вуличних друзяк. А ще психом. Вічно влаштовував найпридуркуватіші вибрики, і все йому сходило з рук. Його коронним номером було «ухиляння від вантажівок», як він сам це називав. Вискакував перед ними на Сто дев’яносто шостому шосе й тікав, коли до зіткнення лишалося кілька дюймів. Бог його зна, скільки інфарктів він цим спричинив, та цей телепень знай собі сміявся, коли вітер від вантажівок, що мчали повз нього, рвав на ньому одяг. Нам було страшнувато — через його паршивий зір. Окуляри зі скельцями завтовшки з пляшку від «коли» не дуже й допомагали. Той момент, коли він урешті-решт не розминеться з вантажівкою, здавався не таким уже й далеким майбутнім. І провокувати Тедді треба було з розумом, бо він вівся на всі провокації, що б там не було.

— Ґорді в прольоті, іііііі-ііі-ііі!

— До біса, — сказав я і взяв собі «Світ детективів» погортати, поки вони дограють. Розгорнув на сторінці із заголовком «Він забив гарненьку редакторку копняками на смерть у застряглому ліфті» та з головою поринув у читання.

Тедді взяв карти, мигцем на них глянув і проголосив:

— Я відкриваюсь.

— Ти, купа лайна чотириока! — прогорлав Крис.

— У купи лайна тисяча очей, — усерйоз виправив його Тедді, і ми з Крисом заіржали. Тедді витріщився на нас, трохи насупившись, наче не розумів, чого це ми регочемо. Ще один прикол із цим чувачком — вічно він щось зморозить типу: «У купи лайна тисяча очей», і ти не знаєш, повеселити він тебе хотів чи просто так вийшло. На людей, що сміялися, він дивився з тим самим насупленим виразом на обличчі, яке наче промовляло: «О Господи, ну що цього разу?»

У Тедді виявилося тридцять — валет, дама і хрестовий король. У Криса — лише шістнадцять, і він лишав карти собі.

Тедді вайлувато тасував колоду, а я саме дістався до кривавої сцени в оповідці (психований моряк із Нового Орлеана виконував бристольський степ на молоденькій студентці з Брин-Мора, бо не терпів перебувати в замкненому просторі), коли хтось стрімко поліз до нас драбиною, прибитою до боку в’язу. По ляді забарабанили кулаком.

— Стій, хто йде? — крикнув Крис.

— Це я, Верн! — Вернів голос звучав схвильовано, наче він задихався.