Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Телефонні дзвінки — отут він промазав по-крупняку. Довбаний Ричлер так слизько все обставив, наче свіже сов’яче лайно виклав. «Авжеж, — сказав йому Тод. — Йому дзвонили, раз чи два на тиждень». І хай тепер гасають по всій південній Каліфорнії, винюхуючи пристаркуватих екс-нациків. От тільки одного він не врахував: від «Ма Белл»[118] вони могли почути цілковито інакшу історію. Тод не знав, чи телефонна компанія може розказати, скільки ти дзвониш на місцеві номери й хто дзвонить тобі… але в очах у Ричлера промайнув той вираз…

А ще лист. Він ненароком бовкнув Ричлеру, що будинку ніхто не пограбував, і тепер не може бути сумнівів: той пішов, думаючи, що Тод міг про це знати лише в одному випадку — якщо він туди повертався… а так воно й було, і не раз, а тричі: спершу, щоб забрати листа, а потім ще двічі, у пошуках потенційних доказів, які б указували на нього. Але нічого не знайшов, навіть уніформи гестапо вже не було, протягом останніх чотирьох років Дюссандер її здихався.

А ще — трупи. Про трупи Ричлер і словом не згадав.

Спочатку Тод подумав, що це добре. Нехай ще трохи повинюхують, поки він збере докупи свої думки (не кажучи вже про свою легенду). За те, що на його одязі знайдуть землю з могили, він не боявся, — бо все-все виправ того ж вечора. Власноруч прогнав речі через пралку й сушарку, чудово розуміючи, що Дюссандер може вмерти й тоді все випливе. Як сказав би сам Дюссандер, обережність, хлопче, зайвою не буває.

Та потім, мало-помалу, до нього почало доходити, що це не добре. Погода стояла тепла, а за теплої погоди з підвалу завжди штиняло гірше. Коли він востаннє навідувався в будинок Дюссандера, там стояв нестерпний сморід. Звичайно, поліцію цей запах мусив зацікавити, і вони простежили б, звідки він іде. Тоді чому Ричлер приховав від нього інформацію? Зберігав на потім? Щоб зробити йому гиденький сюрпризик? А коли вже Ричлер узявся планувати гиденькі сюрпризики, це означало, що його підозрюють.

Тод підвів погляд від газетної вирізки й побачив, що Ґумка Ед стоїть до нього впівоберта. Він дивився на вулицю, хоча там нічого особливого й не відбувалося. Ричлер міг підозрювати скільки влізе, але на підозрах усе й закінчиться.

Якщо не буде конкретних доказів, які прив’яжуть Тода до старигана.

Саме таких доказів, які міг надати Ґумка Ед Френч.

Смішний убогий чмошник в убогих кедах. Такий чмошник навряд чи заслуговував на те, щоб жити. Тод торкнувся дула «тридцятки».

Так, Ґумка Ед був тією ланкою, якої вони не мали. Вони б нізащо у світі не довели, що Тод був спільником одного з Дюссандерових убивств. Але, маючи свідчення Ґумки Еда, факт змови довести було б легко. І чи на цьому б усе скінчилося? О ні. Далі вони взяли б його фотографію з випускного в школі й показували б її волоцюгам у районі Місії. Шансів на успіх мало, однак Ричлер не міг собі дозволити не розіграти цієї карти. Якщо ми не зможемо повісити на нього одну купу волоцюг, то, може, притягнемо за іншу купу.

Що далі? А далі суд.

Звичайно, батько збере йому цілий гурт хороших адвокатів. Й адвокати його, звичайно, витягнуть. Забагато непрямих доказів. Він справить на присяжних найприємніше враження. Та однаково життя покотиться під три чорти. Його ім’я полоскатимуть у газетах, викопають і виставлять на світло, як ті напіврозкладені трупи в дюссандерівському підвалі.

— Чоловік на цій фотографії приходив до мене в кабінет, коли ти був у дев’ятому класі, — знову повертаючись до Тода лицем, суворо сказав Ед. — Він заявив, що він твій дід. А тепер з’ясувалося, що це був воєнний злочинець, якого розшукували правоохоронні органи.

— Так, — мовив Тод. Ураз його обличчя стало цілковито порожнім. То було вже лице магазинного манекена. Усе здоров’я, веселощі та жвавість рис мовби випарувалися з нього. А те, що лишилося, навіювало жах своєю тотальною порожнечею.

— Як це сталося? — запитав Ед. Напевно, йому хотілося, щоб ці слова прогриміли як гнівне звинувачення, але вийшло якесь жалісне й розгублене скигління обманутого крутієм. — Як це сталося, Тоде?

— Ну, одне потягло за собою інше, — відповів Тод і підняв «тридцятку». — Отак і сталося. Одне просто… потягло за собою інше. — Великим пальцем він зняв гвинтівку з запобіжника і націлив дуло на Ґумку Еда. — Звучить тупо, але саме так воно все й сталося. От і все.

— Тоде, — мовив Ед. Його очі розширилися. Він ступив крок назад. — Тоде, ти ж не… будь ласка, Тоде. Ми можемо поговорити. Ми все обго…

— У пеклі з тим йобаним фріцем все обговорите, — сказав Тод і натиснув на гачок.

Звук пострілу громом прокотився в гарячій безвітряній тиші пообіддя. Еда Френча жбурнуло на «сааб». Він закинув руку за спину й відірвав із лобового скла «двірник». Дурнуватим поглядом втупився в нього, поки пляма крові розпливалася на його синьому гольфі, а потім кинув «двірник» на землю й подивився на Тода.

— Норма, — прошепотів він.