Поклик Ктулху

Він не довго прожив після повернення, пояснила дружина, адже те, що відбулося на морі 1925 року, зламало його. Їй він розповів не більше ніж іншим, але лишив товстий рукопис - стосовно «технічних питань», як він їй пояснив - писаний по-англійськи, очевидно, для того щоб вона його випадково не прочитала. Під час прогулянки вузькою вуличкою поблизу Готенборзьких доків на нього з вікна на горищі впала пака паперів і збила його з ніг. Двоє індійських матросів одразу ж допомогли йому підвестися, але до того часу як приїхала швидка допомога, він був уже мертвий. Лікарі не знайшли очевидних причин смерті та списали її на негаразди з серцем й ослаблене здоров’я. Коли я почув про це, серце моє стислося від жаху, який мене не покине, доки я теж не упокоюся - внаслідок «нещасного випадку» чи іншим чином. Переконавши вдову, що я маю достатній стосунок до «технічних питань» її чоловіка, щоб отримати право на рукопис, я забрав його і почав читати, вертаючись до Лондона.

Це був простий, безладний текст - наївна спроба моряка скласти щоденник постфактум - що мав на меті описати день за днем останню жахливу подорож. Я не можу переказати його дослівно з усіма туманними багатослівними описами, але розповім достатньо про його зміст, щоб стало зрозумілим, чому плюскіт хвиль обабіч пароплава став для мене таким нестерпним, що я заткнув вуха ватою.

Йохансен, на щастя, знав небагато, хоча він і бачив місто і Створіння, але я ніколи не зможу спати спокійно, знаючи про жахи, що постійно чекають по той бік звичного нашого життя в часі та просторі і про ті вражі сили зі старих зірок, що сплять під морськими водами, відомі й підтримувані своїми вірянами, готовими й жадаючими пустити їх у наш світ, коли наступний землетрус знову підніме їхнє кам’яне місто до сонця й повітря.

Подорож Йохансена почалась саме тоді, як він розповів у віце-адміралтействі. «Емма», завантажена баластом, вийшла з Окленда 20 лютого і відчула на собі повну силу того породженого землетрусом шторму, який, напевно, й підняв з морського дна жах, що заповнив людські сни. Щойно команді вдалося відновити контроль над кораблем, вони попливли далі, аж тут 22 березня на них напала піратська яхта «Варта», і я відчув біль помічника капітана, коли він писав про те, як його шхуну обстріляли й потопили. Про темношкірих ідолопоклонників з «Варти» він розповідає з відразою. Було в них щось особливо гидке, через що їхнє знищення здавалося майже обов’язком, і Йохансен висловлює щире здивування звинуваченнями в жорстокості, висунутими проти його команди під час судового розслідування. Потім, прагнучи задовольнити свою допитливість, вони попливли далі на захопленій яхті під командуванням Йохансена й побачили велетенський кам’яний стовп, що стирчав з води, а на 47°9΄ пд. широти, 123°43΄ зх. довготи натрапили на берег, укритий грязюкою, мулом та водоростями й огороджений велетенськими кам’яними брилами, один погляд на які породжував у людини неземний жах, а за ними височіли споруди кошмарного міста-трупа Р’льєха, побудованого у прадавні доісторичні часи здоровецькими гидкими істотами, які добулися сюди з темних далеких зірок. Тут лежить великий Ктулху з усім численним почтом своїх прислужників, які чекають свого часу в позеленілих слизьких склепах і тепер уже посилають свої заклики, що їх чують уві сні чутливі люди, і владно кличуть своїх вірних повстати й відновити давній культ на Землі. Усього цього Йохансен не знав, але Бог відає, незабаром він побачив достатньо!

Гадаю, що насправді з морської глибини піднялася лише верхівка потворної цитаделі зі склепом, де був похований великий Ктулху. Коли я думаю про те, що ще там ховається під водою, мені хочеться одразу накласти на себе руки. Мені здається, що Йохансен і його команда були нажахані космічною величчю цього промоклого Вавилону древніх демонів і без підказок здогадалися, що він не був породжений ані нашою, ані якоюсь іншою здоровою планетою. Жах від неймовірних розмірів зеленкуватих кам’яних брил і запаморочливої висоти великого різьбленого моноліту та приголомшлива подібність колосальних статуй і барельєфів із дивною фігуркою, знайденою на вівтарі на «Варті», кидається в очі у кожному рядку описів наляканого мореплавця.

Не знаючи, що таке футуризм, Йохансен істотно наблизився до його розуміння, коли спробував описати чудернацьке місто, адже замість розповісти про його план чи будівлі, він розповідає лише, як вразили його незвичні кути й широчезні поверхні кам’яних брил, яких на Землі не знайдеш, вкритих ієрогліфами й зображеннями якихось страшидл. Згадку Йохансена про кути я наводжу не випадково, бо дещо подібне розповідав мені Вілкокс під враженням від своїх жахливих снів. Він сказав, що геометрія того міста, яке привиділося йому уві сні, була ненормальна, неевклідова і нагадувала сфери й виміри, огидно відмінні від наших. А тепер не вельми знайомий з наукою моряк відчув те саме, спостерігаючи жахливу реальність.

Йохансен і його люди висадились на грязькому схилі під мурами велетенського акрополя й подерлися титанічними замуленими брилами, які не мали жодного східця для ноги смертної людини. Саме сонце на небесах здавалося спотвореним через випари з цієї вимоченої в морі кам’яної химери, де кожна брила, здавалося, таїла загрозу в своїх незбагненних кутах і те, що на перший погляд здавалося заглибиною, насправді виявлялося виступом.

Цікаво відзначити, що незрозуміла тривога закралася в душу кожного з дослідників задовго до того, як вони побачили дещо куди страшніше, ніж каменюки, мул і водорості. Кожен з них ладен був повернутися на яхту, якби не боявся, що інші з нього сміятимуться, і всі вони робили вигляд, що прагнуть розшукати тут якісь сувеніри - яких, зрештою, так і не виявилося.

Португалець Родрігез перший добрався до підніжжя моноліту й погукав інших. Усі вони гуртом зацікавлено роздивлялися величезні різьблені двері з уже знайомим барельєфом кальмаро-дракона. Вони були схожими, як записав Йохансен, на ворота величезної клуні; усі прибульці вирішили, що це таки двері, з огляду на те, що там був одвірок і поріг, проте вони не могли погодитися, чи вони лежать горизонтально, як ляда, чи вертикально, як двері льоху. Як сказав би Вілкокс, тут уся геометрія хибила. Не можна було твердити, що море і земля простягалися горизонтально, отже відносне розташування всього іншого здавалося примарно змінним.

Брайден натиснув на камінь тут і там - без успіху. Тоді Донован помацав його по краях, натискаючи окремо на різні точки. Він поплазував по кам’яній кришці - тобто можна було б сказати ліз, якби ця кришка зрештою не була горизонтальними дверима - і моряки дивувалися, чи якісь двері на світі можуть бути такими широчезними. Тоді дуже повільно кам’яна панель розміром з акр почала опускатися вниз, і вони побачили, що двері складалися з двох частин.

Донован скотився донизу - чи вздовж одвірка - і приєднався до своїх товаришів, і всі спостерігали, як дивно відкривається вирізьблений портал. Наче викривлені призмою, двері рухалися по якійсь аномальній діагоналі, всупереч усім законам матерії і перспективи.

З отвору зяяла чорна пітьма, яку, здавалося, можна було відчути на дотик. Темрява справді була чимось матеріальним, адже вона прикривала внутрішні стіни. Вона ніби чекала, поки її звільнять від багатовікового ув’язнення. І справді, вона вирвалася, як хмара чорного диму, затьмаривши сонце, й розповзлася навсібіч у переляканому небі, розмахуючи своїми перетинчастими крилами. Із віковічних глибин здійнявся нестерпний сморід, і Гоукінс, який був відомий своїм гострим слухом, сказав, що чує знизу якийсь гидкий плескіт. Вони стали прислухатися, аж раптом з глибини виникло желеподібне зелене величезне тіло. Воно вилізло крізь чорні двері на заражене повітря міста, сповненого отруйного безумства.

У цьому місці почерк бідолашного Йохансена став майже нерозбірливий. Та й не дивно, адже тієї клятої миті з шести чоловік, які не повернулися на яхту, двоє померли від одного тільки жаху. Цю тварюку неможливо описати - не існує слів, які могли б передати ту огиду, яка при погляді на неї пронизує всю душу людини, доводить її до божевілля, до зневіри в одвічні закони природи і підвалини космічного порядку. Гора сунула на них, наче жива. Боже! Годі й дивуватися, що на протилежному боці Землі видатний архітектор з’їхав з глузду, а бідний Вілкокс бачив примари в ту телепатичну мить. Цей виплід далеких світів, ідол, якого я бачив зображеним у камені, тепер з’явився у формі зеленої слизької маси, щоб підтвердити свою владу. Зірки знову стали на свої належні місця, і те, що вірні стародавнього культу не змогли зробити навмисно, гурт простих моряків здійснив випадково. Після мільярдів років спочинку великий Ктулху був знову на свободі і прагнув задовольнити своє жадання влади.

Трьох матросів змели кігті здоровецької лапи так швидко, що ніхто й оком не змигнув. Хай Бог дасть спокій цим хлопцям, якщо десь у світі взагалі можливий спокій. Це були Донован, Ґеррера і Енґстром. Троє інших щодуху побігли до берега, стрибаючи по зелених каменюках, яким, здавалося, кінця-краю не буде, і в цей час Паркер посковзнувся - Йохансен клянеться, що його поглинув кут кам’яного муру, якого там не могло бути, кут, що виглядав гострим, але спрацював як тупий. Отож, лише Брайден і Йохансен добігли до човна і стали з усіх сил веслувати у бік «Варти», тимчасом як подібне до гори чудовисько прочалапало по слизькому камінню й на мить зупинилося, завагавшись на краю води.

Хоча вся команда пішла на берег, пару в двигуні випустили не всю, і відтак їм вистачило кількох секунд, щоб скочити від керма до двигуна і зрушити яхту з місця. Поволі вона почала віддалятися від місця цих страшних неймовірних подій, збурюючи води, що омивали береги жахливого острова-гробу, а тим часом велетенська тварюка тупцяла край берега, пускаючи слину й щось мимрячи, як Поліфем, що проклинав Одіссея, який утік від нього на своєму кораблі. Проте великий Ктулху виявився сміливішим за легендарного циклопа. Він сповз у воду і рушив навздогін, гребучи з усією космічною міццю, так що піднімалися височезні вали хвиль. Брайден озирнувся і, побачивши його наближення, збожеволів від страху, - зайшовся божевільним реготом. Віднині він реготав постійно, аж доки смерть застала його в каюті одної ночі, в той час як Йохансен був у полоні безтямного марення.

Але Йохансен вирішив боротися до кінця. Усвідомлюючи, що чудовисько напевне дожене яхту до того, як вона зможе розігнатися на повну свою швидкість, він зважився на відчайдушний крок: запустивши двигун на повний хід, вискочив на палубу і повернув кермо в протилежний бік. Смердюча вода завирувала й спінилась, пара тиснула дедалі вище, і сміливий норвежець спрямував своє суденце прямо на драглистого переслідувача, що здіймався над брудною піною як корма чортячої галери. Страшна голова восьминога, на якій звивалися щупальця, наближалася до бушприту яхти, проте Йохансен скерував судно прямо на неї. Пролунав вибух, наче луснув велетенський міхур, потекла слизька гидота, ніби нутрощі з розпанаханого черева тухлої риби, пішов сморід, як із тисячі розкопаних могил, і зойк пролунав такий, що хронікер не зміг передати його на папері. На мить корабель було вкрито їдкою і сліпучою зеленою хмарою, а потім за кормою почулося якесь чвакання - Боже небесний! - це розрізнені шматки слизу цього космічного виплодка збирались докупи, утворюючи знову свою первісну огидну форму, тимчасом як відстань між ним і яхтою збільшувалася з кожною секундою, адже «Варта» набирала швидкості від піднятого тиску пари.

То було все. Після цього Йохансен тільки роздумував про фігурку з каюти та дбав про їжу для себе і божевільного, що заходився реготом поруч. Кермувати яхтою після вдалої спроби втекти він не намагався, адже те сміливе зусилля, здавалося, геть виснажило його волю до боротьби зі стихією. Другого квітня розгулявся шторм, і його свідомість затьмарилась. Пригадує тільки, як його крутило в безконечних коловертях часу і простору, як шугав крізь хиткі всесвіти на хвості комети, як невідома сила шпурляла його з глибочезного провалля на місяць і з місяця назад у глибочезне провалля, і все це відбувалося під регіт гурту Великих Древніх і зелених, із кажанячими крилами, насмішкуватих чортенят.

Від цих моторошних жахіть Йохансена порятувала поява «Пильного», потім були свідчення в адміралтействі, знайомі вулиці Данідіна і довга дорога додому в старий будинок під горою Егеберг. Він не міг усього розказати - вирішили б, що він божевільний. Тому він напише про те, що знає, а там уже й смерть - тільки щоб про це не здогадалася дружина. А смерть буде милістю, якщо тільки вона витре спогади.

Прочитавши цей документ, я поклав його в бляшану скриньку разом із барельєфом Вілкокса й паперами професора Енджела. Туди ж потраплять і ці мої записки, які свідчать про те, що я писав їх при здоровому глузді, і в яких поєдналося те, що, сподіваюсь, ніколи більше не буде зіставлене. Я побачив усе те, що загрожує існуванню нашого світу, і віднині навіть весняне небо й літні квіти назавжди будуть для мене отрутою. Але навряд чи я проживу довго на цьому світі. Так, як пішов із життя мій дідусь, як пішов бідолашний Йохансен, так піду і я. Я знаю забагато, а культ - він і досі живий.

Ктулху теж досі живий, гадаю, знову у тому кам’яному проваллі, що ховає його відколи сонце було молодим. Його кляте місто знову затонуло, адже «Пильний» пропливав над тим місцем після квітневого шторму А от його вірні слуги ходять по землі й досі. Вони ревуть і гуцають і приносять у жертву людей під увінчаними ідолами монолітами у потаємних закутках нашої планети. Напевно, острів поринув ув океанські глибини несподівано для Ктулху, коли він усамітнився у своїй чорній безодні, бо інакше людство б тепер животіло у вічному страху й розпачі. Хто знає, що буде далі? Те, що виринуло, може знову потонути, а потоплене може виринути. Скверна затаїлася у надрах світу і сподівається явити нам своє лице, а нечисть шириться в наших містах, де повно негідного люду. Настане час... але я не повинен і не можу думати про це! Тож буду тільки молитися, що коли мені не пощастить пережити цей рукопис, виконавці моєї духівниці керуватимуться радше обережністю, аніж відвагою і подбають про те, щоб жодне чуже око його не побачило.