Поклик Ктулху

Тут поліціанти вийшли в ріденький перелісок і враз натрапили на галявину, де відбувався бісівський ритуал. Четверо з них мало не поточилися з жаху, один знепритомнів, у двох вирвалися несамовиті зойки, які, на щастя, заглушила какофонія оргії. Леґрасс плеснув болотної води в обличчя непритомному, і тепер усі стояли і тремтячи дивилися на страшне видовище.

На природній галявині посеред болота був трав’янистий острів завбільшки приблизно з акр, без дерев і досить сухий. На ньому стрибала і крутилася зграя таких людських потвор, яку не зміг би змалювати жодний художник, за винятком хіба що Сайма чи Енгероли. Ці роздягнені покручені відлюдки ревіли по-ослячому, мукали і звивалися навколо величезного вогнища у формі кільця, посередині якого височів, подекуди виринаючи у випадкових прогалинах у стіні вогню, велетенський гранітний моноліт заввишки метра два з половиною; на ньому стояла страшна вирізьблена фігурка, що здавалася недоречно мініатюрною. Ширше коло навколо вогнища утворювали десять шибениць, з яких звисали догори ногами дивно покручені тіла нещасних зниклих скватерів. Саме всередині цього кола сектанти хороводом стрибали й ревіли, загальною масою рухаючись зліва направо у нескінченній вервечці між кільцем трупів і кільцем вогню.

Можливо, тільки завдяки вразливості власної уяви та гучності луни того вечора одному з тих поліціантів, збудливому іспанцю, здалося, що він чув: з далеких темних глибин того лісу, що криє в собі давні легенди й жахи, пролунав відгук - антифон звукам цього страшного ритуалу. З цим чоловіком, Джозефом Д. Ґалвезом, я згодом зустрівся і розмовляв; справді, я переконався, що в нього дуже багата уява. У розмові зі мною він сказав більше того: що почув биття величезних крил і побачив відблиск очей та велетенську білу гору, що виднілася ген-ген за далекими деревами, але я гадаю, що він наслухався забагато забобонних переказів від місцевого люду.

А проте поліціанти, хоч і вкрай нажахані, отямилися досить швидко. Вони пам’ятали: обов’язок для них - над усе, і хоч у цьому юрмищі гуцало не менш як сотня вилупків, вони поклалися на спромогу своєї вогнепальної зброї й рішучо посунули на стовпище вар’ятів. Протягом п’яти хвилин стояв такий гармидер, що його не можна описати. Поліціанти гатили вудуїстів на всі боки, стріляли, а ті втікали, і зрештою Леґрасс нарахував щось біля сорока семи похнюплених полонених, яких він змусив швиденько вдягнутися і вишикуватись у шерегу між двома рядами поліціантів. П’ятеро культопоклонників загинуло; двох серйозно поранених несли на імпровізованих ношах інші полонені. Фігурку на кам’яному стовпі Леґрасс, звісно, обережно зняв і забрав із собою.

Після надзвичайно втомливої подорожі назад до поліційної дільниці полонених допитали і з’ясували, що всі вони були людьми низького стану, кровозмісного походження із розумовими відхиленнями. Більшість були моряками; дещиця негрів і мулатів, прибулих в основному з Вест-Індії чи португальського острова Брава з островів Зеленого Мису, додали відтінок вудуїзму до цього різнобарвного культу. Але поліціанти, лише розпочавши розпити, одразу зрозуміли, що мають справу з чимось набагато глибшим і давнішим, ніж негритянський фетишизм. Хоч би якими вони були деградованими невігласами, ці створіння виявили несподівану впертість, коли мова доходила до правдивості основної ідеї їхньої огидної віри.

Вони поклонялися, як вони сказали, Великим Древнім, які жили задовго до появи людей і прибули в наш молодий світ із неба. Тепер Древні вже спочили в земних надрах і в морських глибинах, але їхні мертві тіла розповіли уві сні свої таємниці першим людям, які заснували культ, що не припинив свого існування. На цей-то культ поліціанти і натрапили, і полонені твердили, що він існував й існуватиме довіку, захований у віддалених пустках і темних закутках по всьому світу, доки великий жрець Ктулху постане зі свого дому в темряві могутнього міста Р’льєх і відновить свою владу над Землею. Одного дня, коли зірки розташуються належним чином, він покличе своїх вірних, і таємний культ буде завжди готовий звільнити його.

А більшого поки що повідати не можна. Існує таємниця, яку не можна витягти навіть тортурами. Люди не є одинокими розумними створіннями на Землі, бо вихідці з темряви вже спілкувалися з тими небагатьма поклонниками культу. Але це були не Великі Древні. Жодна жива людина ніколи не бачила Древніх. Вирізьблена фігурка зображає великого Ктулху, але ніхто не може сказати, чи інші Древні подібні до нього. Тепер ніхто не вміє прочитати давніх написів, але їхній зміст передавався з вуст до вуст. Пісенний ритуал не становить таємниці, але його ніколи не проголошують при інших, лише вимовляють пошепки. Спів означав лише таке: «У своєму домі в Р’льєху мертвий Ктулху чекає уві сні».

Лише двоє полонених були при здоровому глузді достатньою мірою, щоб визнати їх осудними і повісити; інших відправили до різних психіатричних закладів. Жоден не визнав участь у ритуальних убивствах - твердили, що вбивали Чорні Крилаті Істоти, що прилетіли до них зі свого незапам’ятно стародавнього сховища у населеному духами лісі. Але про цих таємничих поплічників нічого певнішого так і не вдалося дізнатися. Усе, що поліції пощастило довідатися, йшло здебільшого від старезного метиса на ім’я Кастро, який твердив, що під час плавання побував у чужих портах і спілкувався з безсмертними служниками культу в горах Китаю.

Старий Кастро згадав уривки жахливої легенди, на тлі якої блідли всі розмисли теософів, а люди й наш світ здавалися чимось зовсім недавнім і тимчасовим. Були часи, коли Землею керували інші Створіння, і Вони жили у великих містах. Залишки їх, як переказав Кастро зі слів безсмертних китайців, і досі знаходять у вигляді велетенських каменів на островах у Тихому океані. Усі Вони померли безрік до появи людини, але існують способи повернути їх до життя, коли зірки завершать коло і стануть знову в правильні позиції у вічному кругообігу. І справді, Вони прийшли з зірок і принесли Свої зображення з Собою.

Великі Древні, оповідав Кастро, не були зроблені з плоті й крові. Вони мають форму - чи того не доводить ця створена на зірках фігурка? - але форму не наповнювала матерія. Коли зірки стояли в потрібному порядку, Вони могли переноситись із світу у світ через небеса; але коли зірки стояли інакше, Вони не могли жити. Але хоча Вони вже більше не жили, Вони насправді не померли. Усі Вони лежать у кам’яницях у Своєму великому місті Р’льєх, збережені закляттями могутнього Ктулху для славного воскресіння, коли зірки і землі будуть знову готові їх прийняти. Але в той момент якась сила ззовні мусить допомогти їхнім тілам звільнитися. Закляття, що тримали їх цілими, не давали рівною мірою і їм зробити перший рух, і Вони можуть лише лежати, прокинувшись, у темряві й думати, поки в світі пропливатимуть незліченні мільйони років. Вони знають усе, що відбувається у Всесвіті, бо спілкуються передаванням думок. Навіть зараз Вони розмовляють між собою у Своїх могилах. Коли після безмежжя хаосу з’явилися перші люди, Великі Древні звернулися до найчутливіших із них, навіюючи їм віщі сни - адже лише так їхня мова могла стали зрозумілою для розуму створених із плоті ссавців.

Отож тоді, шепотів Кастро, ті перші обрані люди створили культ високих ідолів, що їм показали Великі Древні, ідолів, принесених у туманні віки з темних зірок. Цей культ ніколи не згине, поки зірки знову стануть у правильні позиції, і таємні жерці піднімуть Ктулху з Його могили, щоб Він оживив Своїх підданих і відновив Свою владу над Землею. Дізнатися, що настав час, буде просто, бо тоді людство стане таким, як Великі Древні - вільним і диким, поза добром і злом, відкинувши закони і мораль, усі люди будуть кричати і вбивати й веселитися. Тоді звільнені Древні навчать їх нових способів кричати, вбивати, веселитися і радіти, і на всій Землі розпочнеться кривава бійня, бо люди поринуть в екстаз, спричинений почуттям повної свободи. А поки що культ мусить за допомогою відповідних обрядів живити спогади про прадавні події і провіщати їхнє повторення.

У давніші часи обрані люди могли розмовляти з похованими в склепах Древніми уві сні, але згодом дещо змінилося. Величне кам’яне місто Р’льєх з монолітами і гробницями поринуло на дно океану, і глибокі води, заворожені давнім таємним закляттям, не дають спілкуватися навіть думкою. Але пам’ять про ті давні часи не зникла, і верховні жерці оголосили, що місто підніметься знову, коли зірки знову займуть потрібну позицію. Тоді з землі вийдуть чорні духи, зацвілі й похмурі, обізнані з пересудами, яких вони наслухалися в печерах під недосяжним для людей морським дном. Але про них старий Кастро не насмілювався розповідати багато. Він ураз урвав промову, і жодними умовляннями чи хитрощами не вдалося витягти з нього більше нічого на цю тему. Про розмір Древніх він несподівано відмовився говорити. Щодо культу він сказав, що здогадно його центр перебував посеред непрохідної аравійської пустелі, де Айрем, Місто Колон, спить приховане й ніким не бачене. Культ не має нічого спільного з європейськими відьомськими культами і практично незнаний поза колом своїх прихильників. Про нього не згадується у жодній з відомих книг, хоча безсмертний китаєць розповідав, що у «Некрономіконі» божевільного араба Абдула аль Хазреда є двозначні місця, які посвячений може зрозуміти по-своєму, особливо рядки, які й досі викликають чимало суперечок:

Не мертве те, що вічність пролежить,

Разом із ним і смерть сама

У вічність полетить.

Леґрасс, глибоко вражений і спантеличений почутим, даремно шукав історичні витоки культу. Кастро, очевидно, не брехав, говорячи, що культ надійно засекречений. Знавці з університету Тулейну не могли пролити жодного світла ні на культ, ні на зображення, і ось тепер детектив звернувся до найбільших авторитетів країни і нічого крім гренландських спогадів професора Вебба від них не почув.

Оповідь Леґрасса на з’їзді викликала гарячковий інтерес, підкріплений до того ж і фігуркою, що відбилося на подальшому листуванні учасників, хоча майже не потрапило в офіційні публікації товариства. Обережність - перша настанова тих, хто звик мати справу з дурисвітством і підробками. Леґрасс на деякий час доручив зберігати фігурку професору Веббу, але після смерті останнього вона повернулася до інспектора і залишилася в його власності, де я її недавно бачив. Це справді жахлива річ і безперечно подібна до зробленої уві сні скульптури молодого Вілкокса.

Те, що мій дідусь захопився розповіддю скульптора, мене не здивувало, адже що можна подумати, коли знаєш розвідане про культ Леґрассом і почуєш від чутливого юнака, якому наснились не лише фігурка й ієрогліф, точно такі як на зображенні, знайденому в болотах і на Гренландському диявольському барельєфі, але він уві сні почув принаймні три слова з тих, які повторювали ескімоські дияволопоклонники й луїзіанські покидьки? Те, що професор Енджел одразу почав ретельне дослідження, було цілком природним; проте мені особисто здавалось, що молодий Вілкокс міг почути про культ в якийсь спосіб і вигадати кілька снів, аби підживити таємницю, вводячи в оману мого дідуся. Описи снів і вирізки, зібрані професором, були, звісно, додатковим аргументом, що підтверджував його погляд, але моє раціональне мислення й безглуздість усього предмета підштовхнули мене до того, щоб схилитись до висновків, які здавалися мені найбільш прийнятними. Отже, ретельно переглянувши рукопис і зіставивши теософські й антропологічні виписки з розповіддю Леґрасса про культ, я поїхав у Провіденс, щоб побачитись зі скульптором і висловити свій докір за те, що мені здавалось відвертим обманом похилого вченого.

Вілкокс усе ще мешкав сам-один у будинку Флер-де-Лі на Томас-стрит, у потворній вікторіанській підробці бретонського архітектурного стилю сімнадцятого століття, чий тинькований фасад кидається в очі поміж привабливими будинками колоніальної архітектури на старому пагорбі під найгарнішою з усіх ґеоргіанських дзвіниць Америки. Я знайшов молодика за роботою в його кімнатах, і з розкиданих скульпторських проб одразу зрозумів, що він і справді наділений глибоким істинним талантом. Колись, я гадаю, про нього почують як про одного з великих декадентів, адже він закріпив у глині й одного дня відіб’є у мармурі ті жахи й вигадки, які викликає до життя проза Артура Мейчена, а Кларк Ештон Сміт демонструє в поезії і живопису.

Смаглявий, тендітний, дещо неохайний, він мляво обернувся на мій стук у двері і, не встаючи, запитав, у якій я до нього справі. Коли я назвав себе, він виявив деякий інтерес - адже мій дідусь збудив у ньому цікавість, коли досліджував його дивні сни, але так ніколи зрештою не пояснив, навіщо це робить. Я не давав йому додаткової інформації з цього приводу, але спробував, дещо схитрувавши, дізнатися, що йому вже відомо. Незабаром я впевнився в повній чесності скульптора, оскільки він розповідав про сни так, що не залишалося ніяких сумнівів щодо їхньої достеменності. Сновидіння і їхній осад на підсвідомості серйозно вплинули на його творчість, і він показав мені огидну статуетку, яка змусила мене затремтіти від жаху, який вона була призначена викликати. Вілкокс не пригадував, чи він бачив її оригінал - хіба що на власному зробленому вві сні барельєфі - але контури ніби самі сформувалися під його руками. Це, безперечно, було те велетенське створіння, про яке він марив у лихоманці. Швидко стало ясно, що про таємний культ він справді нічого не знає, окрім того, що зрозумів із наполегливих розпитів мого дідуся; тоді я став знову з’ясовувати, яким чином могли виникнути у нього ці дивні враження.