Поклик Ктулху

Найбільш доречними виявилися відповіді художників і поетів, і я знаю, яка б почалася паніка, якби вони мали можливість зіставити свої враження. Оскільки самих їхніх листів, знову ж таки, не було, я підозрював, що укладач ставив навідні запитання або ж відредагував листування на підтвердження того, що йому кортіло побачити. Ось чому мені й надалі здавалося, що Вілкокс, якимсь чином обізнаний з попередніми відомостями, які мав мій дідусь, обманював його, старого науковця. А от відповіді, які він отримав від людей, що живуть у світі художніх образів, воістину вражають уяву. Від 28 лютого до 2 квітня чимало хто з їхнього числа бачив уві сні дуже дивні речі, химерність яких незмірно зросла в той час, коли скульпторові марилося у гарячці. Більше чверті з тих, хто відповів на прохання професора, оповіли про видовища і напівзвуки, схожі з тими, що описував Вілкокс; а деякі з сновидців зізналися, як страшенно боялися гігантського безіменного чудовиська. Один випадок, на якому професор зосередився окремо, закінчився дуже сумно. Йшлося про одного знаного архітектора, що захоплювався теософією та окультизмом. Він з’їхав з глузду того самого дня, коли молодого Вілкокса схопила лихоманка, і за кілька місяців віддав Богові душу, безупинно волаючи порятувати від якогось страшилища з пекла. Якби мій дідусь, наводячи ці випадки, зазначив прізвища сновидців, а не позначав їх номерами, то я міг би провести власне розслідування і спробувати перевірити достеменність зібраної інформації; але так уже склалося, що відстежити мені вдалося лише кількох. Усі вони, однак, цілковито підтвердили правильність запису своїх свідчень. Я часто запитував себе, чи всі адресати листів професора були б так само спантеличені, як ці кілька. Добре, що пояснювати їм, як воно було, вже ніколи не доведеться.

Вирізки з газет, як я вже зазначав, повідомляли про випадки паніки, маніакальної чи дивацької поведінки в людей протягом того ж періоду. Професор Енджел, напевно, скористався послугами якогось агентства з моніторингу преси, оскільки число витягів приголомшувало, а джерела походили з усього світу. Наприклад, наводився випадок нічного самогубства в Лондоні, де сновида-одинак вистрибнув із вікна, розбудивши сусідів жахливим криком. Про те саме свідчить сумбурний лист до редакції південноамериканської газети, де фанатик із побачених візій робить висновки про жахливе майбутнє всього світу. Повідомлення з Каліфорнії сповіщає про те, що членам товариства теософів роздали білі шати для якоїсь «знаменної відправи», що ніколи так і не відбулася, тоді як джерела з Індії стримано сповіщають про те, що місцевий люд наприкінці березня перебуває в неспокійному стані.

Захід Ірландії теж повнився дикими чутками й оповідками, і художник-фантаст на ім’я Ардуа-Бонно на Паризькому весняному салоні 1926 року виставив богохульне полотно «Пейзаж зі снів». А зафіксовані заворушення в божевільнях були такі численні, що лише якесь диво не дозволило медичній братії помітити чудернацькі збіги й дійти висновків про загадкові причини цього явища. Словом, це була страховита купа вирізок - цим усе сказано; тепер я вже навряд чи можу заховатися за холодним раціоналізмом, який примусив мене відкласти їх байдужо без усякої уваги. Але тоді я був переконаний, що молодий Вілкокс уже чув від професора про ті речі, які ще раніше привернули його увагу до цієї справи.

2. ІСТОРІЯ ІНСПЕКТОРА ЛЕҐРАССА

Про давніші події, які спричинилися до того, що сновидіння скульптора і барельєф стали такими важливими для мого дідуся, йшлося у другій частині його довжелезного рукопису. Виявилося, професор Енджел уже колись бачив зображення цього пекельного безіменного чудовиська, застановлявся над невідомими ієрогліфами, що могли поєднатися лише у якесь жаске слово «Ктулху»; між цим усім був такий незбагненний і страхітливий зв’язок, що не доводиться дивуватися тому, як він напосідав на молодого Вілкокса, щоб той розповів про все бачене ним якомога детальніше.

Давній казус трапився у 1908 році, сімнадцять років тому, коли Американське археологічне товариство проводило свій щорічний з’їзд у Сент-Луїсі. Професор Енджел, як і належить настільки авторитетній і обізнаній людині, брав помітну участь у всіх обговореннях; і саме він став одним із перших, до кого звернулися кілька сторонніх відвідувачів, які пов’язали з зібранням висококомпетентних вчених мужів надію отримати вичерпні відповіді на свої запитання й експертні рішення своїх проблем.

Проводирем цього гурту відвідувачів, який став незабаром центром уваги всіх учасників з’їзду, був нічим не примітний чоловік середнього віку. Він прибув аж із Нового Орлеана у пошуках деяких відомостей, які неможливо було дістати із тамтешніх джерел. Звали його Джон Реймонд Леґрасс, і за фахом він був інспектором поліції. Він мав на меті показати те, задля чого він, власне, і забився сюди здалека, - гротескну, відразливу й, очевидно, дуже стародавню кам’яну фігурку, чиє походження ніяк не спромігся визначити. Не варто думати, ніби інспектор Леґрасс хоча б трохи цікавився археологією. Навпаки, його бажання з’ясувати суть та призначення цього витвору мало суто професійні підстави. Ця фігурка, ідол, фетиш, хоч би що це було, дісталася поліції кілька місяців тому у лісистих болотах на півдні від Нового Орлеана під час рейду на збіговисько гаданих прихильників культу вуду. Церемонії виявилися настільки ні на що не схожими і жахливими, що поліціанти не могли не визнати - вони натрапили на темний культ, їм зовсім не відомий, що куди перевершує своїм бузувірством диявольські обряди інших африканських культів вуду. Про його походження не вдалося дізнатися нічого, окрім недоладних і плутаних пояснень, добутих від захоплених учасників; відтак стає зрозумілим і бажання поліції знайти знавців давнини, які могли б допомогти їм ідентифікувати страхітливий символ і таким чином відстежити походження культу аж до його джерела.

Навряд чи інспектор Леґрасс був готовий до того, що своєю знахідкою спричиниться до такої сенсації. Проте першого ж погляду на представлену річ було достатньо для того, щоб викликати у присутніх тут учених мужів почуття захопленої цікавості, і, не марнуючи часу, вони зібралися навколо, аби побачити мініатюрну фігурку, чия беззастережна чужорідність і дух істинно глибинної давнини так імовірно свідчили про невідкриті прадавні світи. Відразливий витвір не вдавалося пов’язати з жодною відомою школою скульптури, проте, здавалось, сотні й навіть тисячі років залишили свої сліди на матовій зеленуватій поверхні ніким досі не баченого каменя.

Фігурка, яку повільно передавали із рук до рук для ретельного та обережного огляду, була сім-вісім дюймів заввишки й виконана з довершеною художньою майстерністю. Зображене чудовисько мало обриси, віддалено подібні до людського тіла, але голова його була схожа на восьминога, обличчя складалося з купи щупальців, лускате тіло скидалося на гумове, задні й передні ноги мали чудернацькі кігті, а позаду здіймалися довгі вузькі крила. Ця істота, сповнена, здавалося, несамовитої й неприродної злостивості, була опасиста й сиділа навпочіпки в загрозливій позі на прямокутній брилі п’єдесталу, вкритому невідомими письменами. Кінці крил торкалися заднього краю брили, сиділа вона в центрі, а довгі, покручені кігті складених удвічі стиснутих ніг вхопили передній край і протягнулися вниз іще на чверть висоти п’єдесталу. Голова спрута була нахилена вперед, так що кінці щупальців із обличчя зачіпали тильний бік величезних передніх лап, які стискали підняті коліна тварюки. Вигляд цього створіння був неймовірно життєподібний і, до того ж, страшний, оскільки природа його була зовсім не зрозуміла. Його прадавній вік, що неможливо обчислити роками, не викликав сумнівів, проте не вдавалось угледіти в ній які-небудь риси, що свідчили б про її зв’язок з будь-яким знаним стилем у мистецтві, який зародився при самих початках земної цивілізації - рівно як і за будь-якого іншого часу. Окрім того, сам матеріал, з якого фігурка була зроблена, являв собою загадку. Губчастий, зеленкувато-чорний камінь із золотистими чи переливчастими цятками і прожилками навіть віддалено не скидався на будь-яку речовину, відому геології чи мінералогії. Літери на п’єдесталі так само таїли свою сутність; ніхто з присутніх, незважаючи на те, що тут була половина світових експертів у цій царині, не зміг скласти бодай приблизного уявлення хоча б про найвіддаленішу спорідненість цих знаків з будь-якою земною мовою. Як і зображена істота та матеріал, у якому її було виконано, письмена належали світові жахливо далекому й відмінному від людського суспільства, з яким ми знайомі, світові, що страхітливо нагадував про прадавні поганські цикли життя, до яких наш світ і наші уявлення не мають жодного стосунку.

І все ж таки, коли учасники зустрічі всі разом і кожен зокрема хитали головами і зізнавалися, що не мають ради на проблему інспектора, був один чоловік, який відчув щось на диво знайоме у фігурі чудовиська й написах, і він, трохи вагаючись, чи варто привертати увагу вченої громади до випадкового епізоду зі своєї практики, все ж вирішив розповісти про нього. Це був покійний Вільям Ченнінг Вебб, професор антропології з Принстонського університету, дослідник із досить солідною репутацією. Сорок вісім років тому професор Вебб брав участь в експедиції до Гренландії та Ісландії в пошуку нових рунічних написів, які йому знайти так і не пощастило; і от там, на далекому північному узбережжі західної Гренландії, він натрапив чи то на плем’я деградованих ескімосів, чи то на гурт прихильників дивного культу, які сповідували форму дияволопоклонництва, що вразила його жадобою до крові й гидотними ритуалами. Інші ескімоси про цю віру знали дуже мало і згадували про неї лише з дрожем, говорячи, що вона походить із бозна-яких часів, давніших за саме створення світу. Окрім неподобних обрядів і людських жертв цей культ передбачав традиційні ритуали, звернені до вищого старшого з дияволів, «торнасука», і професор Вебб ретельно записав за старим «енгекоком», тобто чарівником-жерцем, передаючи звучання його слів латинськими літерами настільки точно, наскільки можливо. Але тепер для вченої громади особливого значення набув фетиш, якому поклонялися ці віряни, навколо якого вони нестямно гуцали, коли над крижаними бескидами спалахувало вогнисте полярне сяйво. Це, як твердив професор, був грубий кам’яний барельєф, що зображував гидкого ідола й містив таємничі письмена. Наскільки він міг пригадати, те зображення було приблизно подібним у всіх важливих елементах до потворної штуки, яка зараз лежала перед зібранням ученого товариства.

Ця інформація, яку присутні, затамувавши подих, вислухали з великою цікавістю, інспектора Леґрасса привабила ще дужче, ніж інших, тож він одразу ж завзявся закидати професора запитаннями. Коли поліція заарештувала учасників ритуалу болотяного культу, інспектор занотував усну частину обряду, і тепер він просив професора якомога точніше відтворити звучання слів, які той чув під час обряду від ескімосів-сатаністів. Потім вони прискіпливо зіставляли кожне слово, і коли інспектор та професор визнали фактичну ідентичність фрази, якою послуговувалися два пекельні обряди, що їх відокремлювала така велика географічна відстань, у залі запала глибока тиша. Те, чим, по суті, й ескімоські шамани, і болотні жерці з Луїзіани заклинали своїх племінних ідолів, звучало приблизно однаково. Межі між словами відчувалися залежно від традиційних проміжків у фразі, коли вона вимовлялася голосно:

«Пг’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґаг’наґл фгтаґн»

Леґрасс був на крок попереду професора Вебба, бо деякі з затриманих ним на болоті покручів переказали йому те, що старші жерці пояснили їм - що означають ті слова. Отож це речення можна було перекласти так:

«У своєму домі в Р’льєху мертвий Ктулху чекає уві сні».

Усі присутні наполегливо просили інспектора розповісти більше про ритуали учасників потворного культу, і Леґрасс повідав якомога детальніше про те, що він побачив на тій заболоченій низині, і цій історії, наскільки я зрозумів, мій дідусь надавав першорядного значення. Від розповіді інспектора на думку спадали найдикіші фантазії міфотворців чи теософів і відкрився вражаючий рівень космічної уяви в таких покидьків і наволочі, від яких ніхто не чекав би чогось подібного.

1 листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана звернулися мешканці південної території штату з розпачливим проханням захистити їх від страшної небезпеки. Тамтешні поселенці, люди прості, але доброзвичайні, нащадки тих, хто захищав Новий Орлеан під орудою Лафітта, опинились у полоні жаху від невідомої сили, яка знущається з них і тероризує кожної ночі. Очевидно, це творили послідовники культу вуду, але культу куди страшнішого, ніж усі досі відомі; до того ж, відколи в темному жаскому лісі, де ніхто не відважувався оселитися, почав лунати безупинний гуркіт тамтама, з навколишніх селищ безслідно зникли кілька жінок і дітей. З того лісу долинали божевільні зойки, несамовитий вереск, дикі наспіви, від яких кров холола в жилах, виднілися шалені танці диявольських вогнів, і людям, заявив переляканий поселенець, уже немає сили терпіти ці відьмацькі забави.

Отож, надвечір того ж дня загін із двадцяти поліціантів у двох фургонах й автомобілі з тремтячим посланцем у ролі провідника рушили в путь. Коли дорога стала непроїзною, вони залишили свій транспорт і кілька миль чалапали мовчки по болоту і крізь похмурий кипарисовий ліс, куди ніколи не зазирало сонце. Потворне коріння і зловісні обвислі петлі іспанського моху заступали їм шлях, і раз у раз купи вологого каміння чи рештки зруйнованої стіни підсилювали враження від натяків провідника на те, як тяжко ведеться тут місцевому люду. Картину доповнювали дивної форми дерева і порослі грибами острівці. Нарешті з’явилося поселення скватерів, безладна купка хиж, і одразу ж до них збіглися істерично збуджені мешканці, які скупчилися навколо кількох ліхтарів. Десь далеко попереду вже вчувався гуркіт тамтама, і вереск, від якого тіло ціпеніло від жаху, раз по раз долинав із поривами вітру. Червонуватий відблиск теж, здавалося, просочувався крізь рідкий підлісок попри безмежжя темряви нічного лісу. Хоч усі залякані скватери боялися знову залишитися віч-на-віч із диявольським культом, проте жоден із них не погодився ступити бодай на один крок ближче до місця бісівського ритуалу. Тож інспекторові Леґрассу і дев’ятнадцятьом його колегам довелося самим, без супроводу провідника, поринути в чорні глибини страшного лісу, до яких іще жоден із них навіть не наближався.

Місцина, в яку тепер зайшли поліціанти, віддавна мала погану славу, суттєво не досліджена і не відома білим людям. У цих краях ходили легенди про приховане озеро, небачене оком смертного, у якому мешкало величезне безформне біле поліпоподібне створіння з очима, що світилися, і скватери пошепки розповідали про появу демонів із кажанячими крилами, що опівночі вилітали з підземних печер, аби поклонитися йому. Казали, воно жило там ще до приходу д’Ібервіля, до Ла Салла, до індіанців, і навіть до появи всіх звірів і птахів у лісі. Воно являло собою чистий нічний жах, і подивитися на нього було певною смертю. Але воно являлося людям уві сні, і таким чином вони знали достатньо, щоб триматися подалі. Нинішня вудуїстська оргія насправді була лише квіточкою на тлі цієї огидної землі, але розташування було досить поганим; відтак, напевно, саме місце сектантської відправи жахало скватерів чи не більше, ніж шокуючі звуки і події.

Лише вухо поета чи божевільного могло би примиритися зі звуками, почутими командою Леграсса мірою того, як вони насилу тюпали крізь чорну трясовину назустріч червоному світлу і глухим звукам тамтама. Бувають звуки, які більше притаманні людям, і звуки, більше притаманні звірям; жахливо чути їх, знаючи, що вони походять зовсім не від тієї істоти, від якої очікуєш. Тваринний шал і розбещеність оргії підносилися до демонічних висот виттям і несамовитими криками, що рокотали і гриміли у нічному лісі як виплески бурі з пекельної безодні. Час від часу безладний лемент стихав, і тоді в дію вступало те, що здавалося добре зіспіваним хором хрипких голосів, який співучо повторював таку потворну фразу чи замовляння:

«Пг’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґаг’наґл фгтаґн»