Розділ без назви (3)

— Ви завжди блукаєте росою і туманом, коли хочете провітрити голову? — запитує вона, опустивши погляд на його мокрі до колін, а то й вище, джинси. — Допомагає?

— Думаю, я заблукав у своїх власних думках, — каже він.

— Гадаю, так і є, — каже вона. — Сідайте, я підвезу вас майже до самого дому. Якщо, звичайно, вам більше не треба провітрювати голову.

Джек вимушений усміхнутись. Вона така добра. Нагадує йому про його покійну матір. (Коли нетерплячий син запитував її, що і коли вони їстимуть на обід, Лілі Кавано-Сойєр полюбляла казати: «Смажений пук із цибулею, вітряний пудинг і повітряний соус на десерт, приходь, будемо їсти о, е-е, пів на надцяту».)

— Думаю, моя голова вже провітрилась, навіть більше, ніж я очікував, — каже він і обходить спереду стару коричневу «Тойоту» місіс Мортон.

На пасажирському сидінні — коричнева сумка, з якої стирчить зелень. Джек відсуває її поближче до середини, а тоді сідає.

— Я не знаю, чи подає Бог тому, хто рано встає, — каже вона, їдучи далі, — але те, що він допомагає першому покупцю купити найкращу зелень у «Ройз», то це вже точно. Мені подобається приїздити туди швидше за ледарів.

— Ледарів, місіс Мортон?

Вона по-своєму підозріливо посміхається, очі дивляться вбік, правий кутик її рота вигнувся вниз, мов відчувши щось кисле.

— Займають місце за прилавком для ланчу і говорять «Рибак — це, Рибак — те». Хто ним може бути, яким він може бути — швед, чи поляк, чи ірландець — і, звичайно ж, що вони зроблять йому, якщо впіймають, і що його вже давно впіймали б, якби справу вів хтось інший, а не цей тупоголовий вайло Дейл Ґілбертсон. Таке вони кажуть. Легко говорити, коли ти вклав свій зад на один зі стільців Роя Содерхольма з чашкою кави в одній руці та пончиком у другій. Це моя особиста думка. Звичайно ж, половина з них отримують допомогу з безробіття, але ж вони не будуть про це говорити. Мій батько завжди казав: «Покажи мені того, хто не хоче косити траву в липні, і я покажу тобі людину, яка не береться ані за холодну воду увесь рік».

Джек зручно влаштовується на сидінні, колінами впершись у панель, і спостерігає, як летить дорога. Скоро він повернеться додому. Його штани починають сохнути, і він почувається на диво спокійно. Елвена Мортон йому подобається через те, що з нею не доводиться перейматись тим, щоб підтримувати розмову: вона про все подбає сама. Він знову згадав про матір. Про дуже балакучих (таких, як дядько Морґан) вона зазвичай казала, що їхній клятий язик «підвішений і надрізаний з обох боків».

Він ледь посміхається, недбало підводить руку, щоб приховати посмішку від місіс М. Якщо вона запитає його, чому він сміється, що він їй скаже? Що він щойно подумав, що в неї підвішений язик? Також цікаво, як думки і спогади знову повертаються. Чи не він ще вчора хотів зателефонувати матері, забувши, що вона померла? Здається, неначе це було в іншому житті. Одному лише Богу відомо, що він уже не той чоловік, який сьогодні вранці втомлено звісив ноги з ліжка з почуттям, що не назвеш інакше як приреченість. Він востаннє був такий сповнений енергії тоді, як… ну, тоді, коли Дейл уперше віз його цією ж дорогою, щоб показати чудову місцину, котра раніше належала Дейловому батькові.

Елвена Мортон тим часом їде далі.

— Хоча я також визнаю, що користуюсь будь-яким приводом, щоб вийти з дому, коли він розпочинає свого Навіженого Монголоїда. — Навіженим Монголоїдом вона називає Вісконсинського Щура Генрі.

Джек киває з розумінням, не знаючи, що за кілька годин він зустрінеться з хлопцем на прізвисько Навіжений Угорець. У житті трапляються збіги.

— Щоразу, коли він рано-вранці вирішує записувати Навіженого Монголоїда, я йому кажу: «Генрі, навіть якщо вам так потрібно кричати, говорити жахливі речі, вмикати музику у виконанні молокососів, котрих узагалі не можна допускати до туби чи залишати наодинці з увімкненою електричною гітарою, то навіщо це робити зранку, щоб псувати собі весь день?» І це справді так, після чотирьох разів із п’яти, як він перетворюється на цього Навіженого Монголоїда, він увесь день лежить у ліжку, приклавши лід до своєї бідолашої голови, до того ж не бере ані шматочка в рот у ці дні. Залишена мною вечеря — я завжди залишаю йому вечерю в одному і тому ж місці в холодильнику, за винятком, коли він каже, що хоче щось приготувати сам, — здебільшого він навіть не торкається її, а навіть якщо її там немає, то, я думаю, він просто згортає її до утилізатора відходів.

Джек мугикає. Це все, що від нього вимагається. Її слова ллються через край, а він тим часом думає, як покладе кросівку до мішечка, узявши її камінними щипцями, і відвезе до відділку поліції, тим самим розпочавши ланцюг речових доказів. Він міркує, що йому потрібно переконатися, чи немає чогось іще в коробці з-під взуття, і оглянути обгортковий папір. Він також хоче перевірити обгортки пакуночків від цукру. Можливо, на них надруковано назву ресторану під зображенням пташок. Це малоймовірно, але…

— А він каже мені: «Місіс М., я не можу нічого із цим вдіяти. Інколи я просто прокидаюся Щуром. Хоча мені й доводиться потім дорого за це платити, проте це така насолода — бути в цьому образі. Безмежна насолода». Я запитую в нього: «Яка може бути насолода від музики, якщо вона про дітей, які хочуть убити своїх батьків, їсти ембріони, займатися сексом із тваринами і таке інше?» — Я запитала його, бо одна пісня саме про це і була, Джеку, я чула це ясно як білий день, а він каже: «Оппа, почалось».

Вони вже фактично доїхали до під’їзної дороги, що веде до будинку Генрі. За чверть милі видно дах Джекового дому. Його пікап мирно виблискує на під’їздній доріжці. Йому не видно ґанку, і тим більше не видно того жахіття, що лежить там на дошках, чекаючи, що хтось його прибере. Прибере заради честі.

— Я б могла вас підвезти ближче, — каже вона. — І чому я так не зробила?