Розділ без назви (3)

Джек притискає картуз до грудей, як уболівальники в «Міллер-Парк», які висловлюють повагу до прапора під час виконання національного гімну, заплющує очі й зосереджується. Це навіть легше, ніж він очікував. Є речі, які ніколи не забуваються: як чистити апельсин, як кататися на велосипеді, як зробити сальто вперед і назад між світами.

Такому, як ти, аж ніяк не потрібно дешевого вина, — він чує з голосу свого давнього друга Спіді Паркера, що той ледь не засміявся. За мить він чує сигнал зустрічного автомобіля, поступається назад і розплющує очі. Бачить, що це асфальтова дорога — Норвей Веллі-роуд, але…

Лунає сигнал, і миттєво старий брудний «Форд» із шумом пролітає повз Джека, ледь не зачепивши його ніс дзеркалом заднього огляду з боку пасажирського сидіння. Тепле повітря вже вкотре наповнюється хоча й слабким, проте різким запахом вуглеводів, який укриває Джекові щоки та брови, і супроводжується дитячим обурливим голосом:

— …Чорт, зійди з дороги, коз-зел…

— Випускник якогось задрипаного бичачого коледжу назвав мене «козлом», — каже Джек голосом свого кращого друга Річарда Раціонального, до того ж він додає пишномовне Бе-геее! Його серце важко стукає. Боже, він перестрибував і ледь не опинився під колесами цього авто!

«Будь ласка, Джеку, не говори дурниць, — каже Річард. — Тобі все це наснилося».

Джек знає краще. Хоча він і дивиться навколо себе зі здивуванням, його серце зовсім не здивоване, анітрохи. По-перше, у нього досі є кепка — кепка Тая Маршалла з логотипом «Брюерс». По-друге, міст через річку Тамарак саме за наступним пагорбом. В іншому світі, світі зі стрибаючими кроликами, він пройшов приблизно милю. У цьому він пройшов щонайменше чотири.

Усе так, як було колись, думає він, так само, як було тоді, коли він був шестирічним хлопчиком і йому здавалось, що люди живуть лише в Каліфорнії і більше ніде. Але це неправильно. Якось неправильно.

Джек стоїть на узбіччі асфальтної дороги, яка була ґрунтовою лишень кілька секунд тому, стоїть, втупивши очі в бейсбольну кепку Тая Маршалла, намагаючись зрозуміти, що і як саме не так, розуміючи, що в нього нічого не вийде, номер не пройде. Усе це було давним-давно, і до того ж він із тринадцяти років намагався заховати дивні спогади свого дитинства. Іншими словами, більшу частину свого життя. Так не буває, що людина тривалий час забувала, а тоді просто клацнула пальцями і згадала…

Джек клацає пальцями. Каже вже теплішому літньому ранку:

— Що було, коли мені було шість? — І дає відповідь на своє запитання: — Коли Джекі було шість, татко грав на сурмі.

Що це означає?

— Не татко, — каже раптом Джек. — Не мій татко. Декстер Ґордон. Мелодія називалась «Татко грає на сурмі». Чи то альбом. Платівка. — Він стоїть там само, помотавши головою, додає. — Грай, татку, грай. «Татко грає на сурмі». — І раптом усе повертається. Декстер Ґордон грає на високоякісній звуковій апаратурі. Джекі Сойєр за диваном бавиться іграшковим лондонським таксі. Воно було важким, тому здавалося реальнішим, ніж просто іграшковим. Його батько і батько Річарда розмовляють. Філ Сойєр і Морґан Слоут.

Ти тільки уяви, яким цей хлопець був би там, — каже дядечко Морґан. Тоді вперше Джек Сойєр почув про Території. Коли Джеку було шість, він познайомився зі словом. А…

— Коли Джекі було дванадцять, він уже фактично був там, — каже він.

Смішно! — реве син Морґана. — Надзвичайно… бе-геее!.. смішно! А зараз ти розповідатимеш мені, що там у небі були люди!

Але, перш ніж Джек починає розповідати уявному варіанту свого давнього друга це чи щось інше, під’їжджає ще одне авто. Воно зупиняється. Підозріливо дивиться з вікна водія (Джеку здається, що це її звичний вираз обличчя і він, по суті, нічого не означає) Елвена Мортон, покоївка Генрі Лайдена.

— Що ви, в біса, тут робите, Джеку Сойєр? — запитує вона.

Він усміхається до неї:

— Не дуже добре спав, місіс Мортон. Вирішив трохи прогулятись, щоб провітрити голову.