Розділ без назви (3)

— Що? — запитує Шнобель.

— Він сказав: «Дозволь мені забрати його, можливо, ще є шанс».

Док, який знається на вогнепальних пораненнях, видає зневірливий смішок.

— І ти йому повірив?

— Тоді не зовсім, — каже Дейл. — Але коли ми зайшли всередину і побачили, що там нікого немає…

— І задніх дверей теж, — додає Шнобель.

Скептицизм Дока дещо зблід.

— Ти справді думаєш?..

— Так, — каже Дейл Ґілбертсон і витирає очі: — Я маю сподіватися, і ви хлопці маєте допомогти мені.

— Гаразд, — каже Шнобель. — Тоді допоможемо.

Нам здається, що тут ми маємо залишити їх назавжди, де вони стоять під блакитним літнім небом поруч із Батьком Вод, стоять поруч із платформою, на стінках якої кров. Скоро життя знову наздожене їх і поверне до шаленого ритму, але протягом кількох хвилин вони разом, їх об’єднує надія щодо нашого спільного друга.

Давайте залишимо їх так, гаразд?

Залишимо їх у надії.

КОЛИСЬ ДАВНО НА ТЕРИТОРІЯХ…

Колись давно (як зазвичай починаються всі найкращі історії, коли всі жили в лісі і ніде інде) вкритий шрамами Капітан Зовнішньої Варти на ім’я Фаррен провів переляканого хлопчика по імені Джек Сойєр через намет Королеви. Проте цей маленький хлопчик не бачив двору Королеви; ні, його вели лабіринтами коридорів, завісами, таємними і рідко відвідуваними місцями, де павуки снували у високих кутках, а повітря було спекотним і важким від запахів, які ширилися з кухні.

Нарешті Фаррен поклав руки під пахви хлопчика і підвів його. «Зараз перед тобою щілина», — шепоче він — пам’ятаєте? Думаю, пам’ятаєте. Думаю, ми обоє пам’ятаємо, хоча ми були тоді молодшими, чи не так? Посунь її ліворуч.

Джек зробив, як йому веліли, і це дало йому можливість заглянути в кімнату до Королеви; кімнату, в якій майже всі очікували її смерті… так само, як Джек очікував смерті матері в номері готелю «Альгамбра», поруч із садами Нью-Гемпшир. Це була світла, простора кімната, наповнена метушливими медсестрами, які вдавали заклопотаність і цілеспрямованість, оскільки навіть не уявляли, як можуть допомогти своїй пацієнтці. Хлопчик дивився крізь щілину на жінку, яка спершу видалась його матір’ю, магічно перенесеною в це місце, і ми дивилися разом із ним, але ніхто з нас не здогадувався, що через багато років, вирісши, ставши дорослим чоловіком, Джек Сойєр буде лежати в тому ж ліжку, де він уперше побачив Двійника матері.

Паркус, який переніс його з Френч Лендінґа до Внутрішніх бароній, тепер стоїть біля щілини, крізь яку колись дивився Джек з капітаном Фарреном. Поруч із ним Софі з Канна, тепер відома на Територіях як Юна Королева і Софі Хороша. Сьогодні немає медсестер в опочивальні; Джек мовчки лежить під вентилятором, що повільно обертається. В тих місцях, де його шкіра не забинтована, вона бліда. Його заплющені повіки — фіолетово-багряні. Те, як піднімається і опускається тонке лляне простирадло, яким він накритий аж до підборіддя, важко помітити… але так. Він дихає. Зараз принаймні він живий. Софі тихо каже:

— Якби він не торкався Талісмана…

— Якби він не торкався Талісмана, фактично не тримав його в руках, він би помер ще там, на платформі, ще до того, як я до нього наблизився, — каже Паркус. — Але звичайно, якби не Талісман, його б там не було.