Розділ без назви (3)

— Зараз не час вдаватися до страху, — каже їй Паркус. У його голосі чується нотка нетерпіння і «страх» — це не зовсім те слово, яке він говорить, але те, як Джек його розуміє. — Ти чекала на нього в наметі Малих Сестер?..

— Лише тому, що вона була з іншого боку…

— …а тепер я хочу, щоб ти йшла з нами, — Джеку здається, що чоловік став вищим. Його очі загоряються. Джек думає: «Стрілець. Так, думаю, він міг би бути стрільцем. Як в одному з маминих старих фільмів, але насправді».

— Гаразд, — каже вона, тихо. — Ти не міг би обняти мене?

Джек, безумовно, радий надати таку послугу.

Коли вони проходять між двома каменями, Джеку здається, що він чує шепіт перемішаних слів. Серед них один голос одразу говорить чітко, здається, залишаючи слід слизу, коли проникає у вухо: «Тавай, тавай, тавай, ого, на крифавй неназега, соро він пгийде, мій хороший дгуг Маншан, у мене для нього такий пгиз, ого, ого…»

Джек дивиться, як його давній друг Паркус присідає біля мішечка і послабляє шворки.

— Він близько, так? Рибак. Чорний Дім, він теж близько.

— Так, — каже Паркус і висипає з мішечка приблизно дюжину підстрелених відгодованих тіл мертвих птахів.

Побачивши куріпок, Джек згадує Ірму Френо і думає, що не зможе їсти. Коли бачить, що Паркус і Софі насаджують пташок на зелені палиці, його неохота їсти збільшується. Але після того, як вони розпалюють вогонь і птахи набувають рум’яної скоринки, його шлунок оцінює це і наполягає, що запах куріпок дивовижний, а смак, мабуть, ще кращий. Він згадує, що тут завжди все краще.

— Ось ми і прийшли на коло для розмов, — каже Паркус, у цей момент усмішка зникає з його обличчя.

Він дивиться на Джека і Софі, котрі з похмурою серйозністю сидять поруч, досі тримаючись за руки. Його гітара притулена до каменю. Поруч із нею обидві голови папуги, Благовісника і Богохульника, заховавшись у пір’я, сплять і, безсумнівно, бачать зовсім різні сни.

— Хоча Демона, можливо, вже давно немає, проте легенди кажуть, що такі речі залишають слід, який розв’язує язик.

— Як поцілунок каменю Красномовства, мабуть, — підказує Джек.

Паркус хитає головою.

— Сьогодні ніякого красномовства.

— Якби ж то ми мали справу зі звичайним покидьком, — каже Джек. — Я би впорався.

Софі дивиться на нього збентежено.

— Він має на увазі, що якби це був звичайний шахрай, — пояснює їй Паркус. — «Міцний горішок». — Він дивиться на Джека. — З одного боку, це і є те, з чим тобі доведеться мати справу. Карл Бірстоун — це, скажімо, не більше ніж звичайний монстр, про якого аж ніяк не скажеш, що він не зміг би скоїти вбивство. Але для того, що відбувається у Френч Лендінґу, його просто використали. У твоєму світі, Джеку, кажуть «одержимий дияволом». Тут, на Територіях, ми б сказали: «У нього вселився привид»…

— Або він принижений свинями, — додає Софі.