Розділ без назви (3)

— Дідько. — Шнобель зривається зі стільця і стає з іншого боку барної стійки. — Не варто забувати про те, що банально просто. — Він згинається і випростовується з телефонною книжкою в одній руці. — Розумієте, що я маю на увазі? — Шнобель розгортає довідник, поклавши його на барну стійку, перегортає кілька сторінок, гортає назад і проводить товстим пальцем по колонці з іменами. — Жодного Бернсайда. Дуже погано.

— Проте це чудова ідея, — каже Джек. — Я й сам шукав сьогодні зранку.

Сонні зупиняється на півдорозі від музичного автомата, спрямовує палець у бік Джека й каже:

— Як давно було побудовано цей клятий дім?

— Близько тридцяти років тому. У сімдесятих.

— Чорт, та ми всі ще тоді були зовсім дітьми і жили в Іллінойсі. Як ми взагалі можемо знати про цей будинок?

— Хлопці, ви їздите скрізь. Я подумав, можливо, ви його бачили. Він схожий на примару. Люди люблять розповідати про такі будинки, — сказав Джек.

Зазвичай будинки стають схожими на примару, якщо в них довго ніхто не живе або якщо в них сталося щось жахливе. У такому разі, думав він, дім сам собою стає жахливим, тож про нього говорять навіть ті, хто ніколи його не бачив. Зі слів Дейла, можна дійти висновку, що Чорний Дім зник у своїй власній неіснуючій тіні.

Він каже:

— Подумайте про це. Спробуйте пригадати. Ви прожили у Френч Лендінґу не один рік, невже вам ніколи не доводилось чути про будинок, який, здається, проклятий. Чорний Дім завдав шкоди своїм же будівельникам. Робітники ненавиділи це місце; вони боялися його, казали, що коли до нього підходиш, то не бачиш своєї тіні. Вони стверджували, що він уже був примарним, коли ще тільки будувався. Урешті-решт, усі відмовились там працювати, тож Берні довелось добудовувати його власноруч.

— Очевидно, він десь захований, — каже Док. — Він, швидше за все, не на видному місці. Його точно не варто шукати в одному з розвинених районів, таких, як Лібертивіль. Також його не знайдеш на Робід Гуд Лейн.

— Так, — каже Джек. — Мені варто було згадати про це раніше. Поттер розповів мені, що будинок будувався десь далеко, наприкінці так званої дороги, на галявині. Тож він десь серед лісу, Доку, ви маєте рацію. Він ізольований.

— Ей, ей, ей, — бурмоче Мишеня, сівши прямо і звісивши ноги з більярдного столу.

Його очі заплющені, він плескає м’язистою рукою себе по лобі.

— Якби я тільки міг пригадати… — звучить стогін розчарування.

— Що? — Голос Шнобеля вдвічі гучніший, ніж зазвичай, він говорить, неначе каменем товче об цементний тротуар.

— Я знаю, що бачив це місце, — каже він. — Щойно ви почали про це говорити, у мене з’явилось відчуття, що ви говорите про щось знайоме. Але воно зависло десь глибоко в пам’яті й не виходить назовні. Коли я спробував пригадати, змусив себе подумати, — з пам’яті винирнули блискучі вогні. Коли Джек сказав, що будинок десь серед лісу, я зрозумів, про що він говорить. Я чітко згадав це місце. Воно було оточене блискучими вогнями.

— З опису не зовсім схоже на Чорний Дім, — каже Джек.

— Це достоту був він. Насправді вогнів там не було, я просто їх бачив. — Мишеня говорить так, ніби це все пояснює.

Сонні видає уривчасті звуки сміху, а Шнобель хитає головою та каже: