Розділ «Конор Костик ЕПІК»

— Та ні, вже близько. Думаю, за наступним пагорбом.

І справді, тільки-но вони вийшли на вершину невеличкого пагорба, шлях знов опустився в долину, перше ніж зіпнутися на ще один пагорб, а в долинці стояла рублена хата, над комином якої вітерець закручував гостинний димок.

— Гаразд. Це вже половина дороги, так? — запитав BE.

— Насправді трохи більше. Якщо завтра вирушимо вдосвіта, будемо на місці ще до вечора.

Друзі підійшли до хатини.

— Еріку, говоритимеш ти. Людям, здається, подобається Попеля, — усміхнулася йому Інгеборг.

Легенько підбігши до дверей, Попеля тричі гримнула кулачком.

— Хто там? — озвався обережний голос за важкими, оббитими залізом дверима.

— Подорожні, які хочуть лишити у вас на сховок віслюка та віз.

Крізь розщелину дверей на Попелю глянуло чиєсь темне око, потім вона почула, як відсувають засуви.

— Ну? — лісоруб стояв у одвірку, позаду нього видніли жінка і двоє дітей, що сиділи коло вогню.

— Можна ми лишимо у вас на ніч віслюка та віз?

Лісоруб замовк, його скам’яніле обличчя дивилось у порожнечу. То була характерна для НІПів реакція на ситуацію, до якої вони не готові. Потім його риси, здається, розслабились, обличчя немов порозумнішало, а коли він усміхнувся, випромінюючи гостинність, то здавався жвавішим за більшість персонажів.

— Звичайно, можете, молоді шукачі пригод. Вашого віслюка я навіть погодую і прилаштую у своїй хижці.

— Дякую. А ось вам за вашу турботу.

У них ще й досі лишалося півторби хліба, тож Ерік передав його лісорубові.

— Ого, дякую, панночко.

— Ми зайдемо вранці й заберемо їх.

— Дуже добре. Стережіться. Ночі тут небезпечні.

— Гаразд.