Розділ «Конор Костик ЕПІК»

— Характерну для дракона схему нападу, — квапливо відповів Ерік. — Бачиш, він атакує не найближчого супротивника, а того, хто завдає найбільшої шкоди.

— Розумні створіння зазвичай і чинять так, — кивнув Гаральд.

— Так. Але він розвертається серед атаки, якщо вирішує, що більшу загрозу становить якась інша постать.

— Ну?

— Треба точно розрахувати час, а розмір шкоди має бути однаковим. І тоді, якщо розставити як слід групу з трьох-чотирьох гравців, можна домогтися, що дракон усякчас кидатиметься на іншу мішень, насправді не вражаючи нікого.

— Я розумію твій задум, — похитав головою Гаральд, — але «Епік» спроектований дуже добре. Вони б ніколи не лишили такої прогалини в захисті дракона. Це, мій сину, нездійсненні наміри.

— Якби я показав тобі, ти б повірив.

— Еріку, це несправедливо, — сердито гримнула чашкою по столу мати. — Адже ти знаєш, що батько не може увійти в «Епік».

— Сину, ти знову мені дорікаєш? — зітхнув Гаральд, але, здається, не розсердився. Простяг руку й поплескав Еріка по руці. — Слухай, ти видатний гравець. Ти був ним, відколи вперше вдягнув навушники. Твої рефлекси бездоганні, й ти розумієш хитрощі та загадки, що їх накидає тобі світ. Але тепер ти дуже відстав. Поглянь на Б’єрна…

Ерік урвав батька глузливим сміхом. Гаральд спохмурнів:

— Б’єрн — поважний і статечний гравець. Кожна група потребує такого, як він. Б’єрн тяжко працює. Має невеликі, зате певні здобутки. В нього добрий і сильний персонаж. Мабуть, найкращий у школі.

— Мабуть, у малій сільській школі. Але він — ніщо порівняно з гравцями Майклгарда. А це означає, що, діючи як Б’єрн, ми ніколи нічого не доб’ємося від Центрального Комітету. Розумієш, я маю на увазі те, що нас збираються переселити. Як уникнути цього лиха? Треба ставити перед собою високі цілі.

— Що ж, Ерік має слушність. Коли востаннє вбивали дракона? — Гаральд глянув на сина, а потім несподівано усміхнувся: адже вони обидва знали відповідь.

— Тридцять років тому група з Майклгардського університету вбила Мнана Сорта, Чорного Дракона зі Снігових гір.

— І де вони тепер? Я й не дивуюсь, що майже всі вони стали членами Центрального Комітету, — сам відповів на своє запитання Гаральд.

Фрея, вочевидь роздратована таким поворотом розмови, підвелася, й невдовзі в кухні загримотіли шухляди з посудом.

Гаральд подивився на Еріка пильним поглядом блакитних очей, які, здається, оцінювали його. І прошепотів:

— Слухай, Еріку. Твоя мати аж захворіла. Вона вже й заснути не може вночі. — А потім заговорив досить гучно, щоб чула й дружина: — Тож будь серйозним, Еріку. Якщо ти щовечора входитимеш в «Епік» після роботи, то, можливо, ще матимеш змогу підготуватися до випускних змагань.

— Ми можемо навіть дати йому більше часу вдень, — додала Фрея, повернувшись обличчям до столу. — Тепер немає сенсу навіть намагатися виконати наші норми виробітку.

— Твоя правда, — погодився Гаральд. — Ну, то як, сину? Годі вже помирати. Годі драконів.