Розділ «Пірати Співучих островів»

Підбігли ми до своєї затоки.

Вода гладенька, оксамитова. В ній відбиваються скелі, і карликові сосни, і дядечків човен з опущеним вітрилом.

Ми не могли діждати, коли нарешті дядечко приб’ється до берега і скаже, чого він так кричить. От я й гукну йому з берега:

— Що сталося?

Дядечко нахилився і з дна човна ледве підняв рибину. Коли він випростався і схопив рибу за голову, вона сягала йому до грудей.

— Дракон, а не риба! — заволав дядечко переможно.

— Як ви її спіймали?

— На живця!

— Скільки важить?

— Думаю, кілограмів двадцять! — відповів дядечко.— Рекорд!

За хвилину він був уже коло берега. Кинув нам швартов, і ми прив’язали човен до сосни.

Я не вірив своїм очам. Риба й справді була здоровецька. Завдовжки, либонь, метрів півтора і важила, мабуть, понад двадцять кілограмів.

— Ну й стомився! — зітхнув дядечко, коли вже витягнув здобич на скелю.— Думав, що перекине човна! Годину мучився з нею. Води!

Іво побіг по воду, а дядечко сів біля своєї здобичі. Важко дихав іще й витирав рукавом лоба.

— Дракон, а не риба! — приказував він у захваті.— Беру її з облавка, а вона на другий бік; беру з корми — вона до прови! Думав, що прикінчить мене, але я не здався.

— Що це за риба?

— Король Адріатики. Я все життя мріяв про нього! Кажу тобі, Марцінку, тепер я можу бути спокійний, бо більшої вже ніколи не витягну.

Повернувся Іво з повною баклагою води. Дядечко жадібно пив, а коли видудлив усю баклагу, витер долонею рота і засміявся:

— Ти повинен зробити мені знімок, бо в Варшаві не повірять.

— Вам, дядечку, не повірять?