Розділ «Пірати Співучих островів»

А я пнувся, думав — із шкури вилізу. Нарешті побачив... Спочатку тільки бризки, мовби хто пускав млинчики по воді, а потім раптом... в очах мені потемніло! Справжнісінькі дельфіни! Такі самі, як я бачив по телевізору у фільмі «Дива природи». Їх було шість, а може, сім, хіба в такій гарячці полічиш. Прекрасні, проворні, бистрі, мов живі торпеди. То вискакували з хвиль, то знову щезали, ніби влаштували собі веселу забаву.

— Куди вони пливуть? — запитав Іво.

— Напевно, шукають їжі! — мовив Палада.

— А часто їх можна побачити?

— О, ні! Сьогодні вам дуже пощастило. Появилися як на замовлення.

Дельфіни тим часом пливли просто на нас. Щодалі виразніше видно було їхні здоровенні тіла, могутні хвостові плавці, зелено-сірі спини й жовтаві черева. Йшли серед бризок і піни. Здавалося, от-от рознесуть нашого «Тайфуна», але за якихось п’ятдесят метрів вони зненацька звернули вбік.

А шкода, бо дядечко вже наставив фотоапарат і хотів знімати. Що ж, дельфіни — це не туристи, які позують, коли їх попросиш, і кокетують перед об’єктивом. Солі їм на хвіст не насиплеш і не попросиш зробити лагідний вираз обличчя.

Рвонули, як морські дияволи, тільки вода за ними зашумувала, а нам було шкода, що так швидко скінчилася ця незвичайна зустріч.

13

Ми підходили до Ластового.

Перед нами виринули урвисті скелі. Ми пливли вздовж них, мов люди, що зазнали корабельної катастрофи і тепер шукають тихої пристані, або як пірати, котрі після сміливого наскоку втікають од погоні.

За хвилину я уявив собі, що ми таки справді пірати. Веземо з собою казкову здобич: скрині, набиті золотом і діамантами, повні мішки перцю, кориці, імбиру та інших східних коренів, кількох рабів, закутих у кайдани, і лихо його знає, що там іще. Плюємо собі на все, особливо на венеціанських купців, які дали так легко захопити себе. Зараз ми пристанемо в тихій затоці, вийдемо на берег, почнемо ділити скарби й сваритися при розподілі здобичі.

Дядечко, певно, відмовиться од своєї частки, бо він і так начинений доларами, точніше — банковими чеками. Мільйонер! Гірше буде із старим Паладою. Капітан, як я зауважив, любить брязкітливу мамону, і хто його знає, що він може собі дозволити. Ну, та ми з Івом провчимо його добре...

Тим часом не ми йому, а він нам дав таку прочуханку, що піт із нас лився дзюрками, бо в порту нам знову довелося вивантажувати кавуни.

Порт був невеличкий, одна кам’яна набережна, старий склад із сірого каменю, кілька зануджених віслюків у тіні крислатих платанів, кілька жінок, що прали білизну, і все романтичне, бо без туристів, фотоапаратів, без автомобілів, готелів, пляжників. Трохи сонно, трохи сумно, а проте якось невимушено і дуже романтично.

Було б іще романтичніше, коли б не ті пекельні кавуни, важенні, мов гарматні кулі. Спека, аж шкура шкварчить, а ми, як ото напівголі раби, ледве дихаючи, подаємо один одному кавуни. А кавунів тих стільки, що аж руки опадали!

— Стомився? — поспитав дядечко.

Оце запитання! З нас вичавили останню краплю поту, а дядечко всміхається собі й питає!

— Геть вибився з сил, — відказав я.

— Це добре. Принаймні знатимеш, що таке тяжка праця. Аж тепер оціниш смак ледарювання.