Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Тільки помалу, не напружуйся, щоб не стомитись. А коли стомишся — скажи, тоді разом відпочинемо на спині.

— Гаразд! — гукнув я.

Ми спинилися на одній лінії, а тоді рушили, мов по команді. Пливли брасом, ритмічно, мовби хтось із берега визначав нам темп. Спочатку я ні про що не думав. Відчував тільки дивовижну силу, яка штовхала мене до берега, і задоволення від того, що я не дав Івові поплисти самому. А проте я боявся оглянутися назад, побачити, чи далеко ми відпливли од човна. Бо здавалося, ми стоїмо на місці.

Але все-таки оглянувся. Човен був уже далеко позаду. Море зовсім стихло, і течія, яка йшла від берега, зникла. Я заспокоївся. Якщо, подумав, жінки перепливають Ламанш,— із Франції до Англії, — то чого б це нам не доплисти до берега...

Я навіть поплив швидше.

Та недовго тривав цей блаженний спокій. Ні з того ні з сього згадалася мені акула, яка в Герцегновому одкусила ногу англійці. Видалося, що чудовисько шастає десь поблизу і чигає на нову поживу. Що для нього могло бути краще за двох молодих хлопців?

Враз мене охопив пекельний жах. Ноги, руки, шия стали мов дерев’яні. Я відчув — далі плисти не можу. Ліг на спину і крикнув Івові:

— Я стомився!

Іво повернув до мене голову. В місячному сяйві я бачив його темне обличчя і перелякані очі.

— Що з тобою?

— Нічого. Просто втомився.

— Може, повернемо до човна?

— Ні! Пливімо далі!

Правду кажучи, я охоче повернув би назад до човна, але що б тоді Іво подумав про мене? Він уже й так знав, що я не вмію до пуття ні плавати, ані пірнати, і взагалі... Про акулу я боявся навіть згадувати, бо він висміяв би мене посеред моря.

Поволі збирався на силі. Гнав геть думки про акулу. Проганяв її далеко, до берегів Африки; тільки вона ніяк не хотіла відпливати. Кружляла ближче й ближче навколо мене, а певніше — в моїй уяві. Чим більше я силкувався про неї забути, тим більший страх огортав мене. Здалося мені, що я не потраплю утриматися навіть на спині...

— Відпочив уже? — спитав Іво.

— Вже, — відповів я. — Можна плисти.

Нічого іншого не випадало сказати. Я зціпив зуби і насилу поплив далі. Мав таке відчуття, ніби все це мені тільки сниться. Вода густа, як смола, а я пливу вперед через те смоляне море і ніяк не можу доплисти... Я вже не оглядався назад, не дивився на берег — дивився тільки на Іва, на його голову, що то занурювалась, то виринала, і на руки, які впевнено розгортали воду. Я знемагав...

Коли це зліва почув гудіння мотора — здалеку воно скидалося на дзижчання комара,— а за хвилину побачив тьмяний вогник, що ніби світлячок сунувся по воді. Якийсь човен плив у нашу сторону!

Ми зупинилися.