Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Трьох, мабуть, нема, — потвердила Геля.

— Це добре, — рішуче мовив Іво і почав роздягатися.

Я схопив його за рукав сорочки.

— Що ти хочеш робити? — спитав ще раз.

— Не дурій, Іво! — крикнула Геля.

— Це не так страшно. Я пропливав більше, ніж два кілометри. Дам собі раду.

— Здурів! — шепнув Марко.— Це ж проти течії. Не допливеш.

— Побачимо.

Геля стала поряд нього.

— Ти цього не зробиш.

Іво кисло всміхнувся.

— Хтось же повинен... Зрештою, це справді не так страшно. Я не раз плавав далі. Місяць світить, видно, як удень...

— Геть здурів! — вигукнув Марко.

Тої миті зі мною сам не знаю, що сталося. Не проронивши ні слова, я почав скидати з себе одежу. Іво схилився наді мною.

— Що ти робиш?

— Попливу з тобою.

— Не роби дурниць!

Він хотів спинити мене, але я вирвався і прямо з помосту, через облавок, стрибнув у воду. Вона була тепла, лагідна, майже гладенька. В сяйві місяця блищала, мов зеленастий оксамит. Над собою я побачив зорі, далі — мідяний гонг місяця, гори, що тонули в салатовому світлі, а нижче — берегові вогні.

З човна мені щось кричали, але я не розумів, чого вони хочуть. А може, не хотів зрозуміти...

За мить я побачив, як у воду скочив Іво. Підпливши до мене, він сказав, пирхаючи: