Розділ «Над сонячним Ядраном»

— Не знаєш, а кажеш! Б’ємось об заклад, що то «Адріатика».

Ну й братва! Корабель на обрії, ми можемо врятуватись, а вони сваряться і хочуть битись об заклад! Хвилину тому ми були на дні розпачу, а тепер вони: «Партизанка» чи «Адріатика»?

— Хіба це так важливо, яке судно забере нас? — примирливо озвався Іво.— Аби тільки помітили, а то пройдуть мимо або розіб’ють човна, як горіхову шкаралупу.

Тож одне з двох: або нас зауважать, або нас не зауважать. Якщо нас не зауважать — то знову ж таки одне з двох: або проминуть, або налетять на човен, і тоді вже не доведеться думати, скільки прісної води можна вичавити з однієї риби...

Судно підходило ближче й ближче. Вже видно було вал пінявої хвилі, що сунувся перед його провою, і світло на горішній палубі, а в тому світлі — маленькі, мовби вирізані з паперу, людські постаті. Чути було навіть якусь джазову мелодію, що линула з репродукторів.

Судно обминало нас із лівого борту, за якихось двісті метрів. Не чекаючи сигналу Іва, ми щосили зарепетували, махаючи, хто чим попав.

Не знаю, що сталося — чи нас не зауважили, чи, може, думали, що ми вибралися на прогулянку і так захоплено вітаємо команду та пасажирів,— у всякому разі рятівники пройшли повз човен, навіть пальцем не кивнувши! Тільки почастували нас здоровенною хвилею, яка довго гойдала нашу шкаралупу.

Ми репетували на все горло, махали, хто чим міг, а судно, як то пишуть у книжках, велично краяло морські хвилі. А нам серце краялось і руки опадали. Яка сліпа доля! Нам серце крається і руки опадають, а там слухають джаз і їм байдуже до французького лікаря, який вичавлював воду з риб! Сидять у ресторані, вминають усякі там деволяї, шашлики, бризолі, скроплюють їх вином і, мовби нічого й не сталося, пливуть до Котора, Дубровника чи Спліта. Ну, чи є на світі справедливість?

Я спом’янув дядечка. Бідолаха думає, певно, що мене вже немає в живих, і вириває собі волосся з бороди. А пан Ренлюнд? Нема чого й казати! Теж рве на собі волосся. Дозволив синові стероризувати себе, повірив, що ми прогуляємося біля берега, а тим часом уже ніч западає...

Ніч таки й справді западала, море ставало щораз грізніше, а ми так і не бачили виходу. Ба ми були сливе на дні розпачу, коли розпач має дно.

14

Виявилось, однак — розпач не має дна, бо коли людині здається, що вона вже на дні, то настає ще більша притуга.

Саме так було з нами, коли судно щезло в синій далині, а ми зосталися в непроникній темряві. Сиділи мовчки, і кожен думав про щось своє. Я думав про суп філософів, бо згадав, що від самого ранку нічого не їв, окрім морозива та кількох грон винограду. Відчув лютий голод, і суп філософів видався мені недоступним делікатесом. За тарілку такого супу я віддав би тепер усе: годинника, якого не мав, фотоапарата, ба навіть нашого мамута... Що довше думав я про суп філософів, то гучніше бурчало мені в животі.

Ми сиділи мовчки, повісивши носи, і здавалося, що сидітимем отак цілі віки. Та коли із-за гір виринув місяць, заблищало враз море і стало ясно, майже як удень, новий дух пойняв нас, а надто Іва. Зненацька Іво скочив і став придивлятися до далекого берега, до вогнів, розсипаних уздовж скель, мов дрібні іскри.

Я збагнув: у нього щось заворушилося в голові. Не знав тільки що. А Іво, засунувши руки в кишені, довго дивився на берег. Раптом усміхнувся, підніс руку, витягнув її в напрямку берега і запитав:

— Скільки туди може бути?

— Що ти хочеш робити? — прошепотів я.

— Мабуть, кілометрів зо два... — мовив Іво, не дивлячись на нас.

— Певно, більше,— озвався Марко.

— Але трьох, безперечно, немає.