Саботаж кохання

Два роки тому батько статечно сприйняв своє призначення в Пекін.

Я ж вважала немислимим залишити свою Сукугаву, гори, наш будинок і садок.

Батько пояснив мені, що проблема не в тому. З його розповідей я затямила, що Китай — це країна, у якій зараз не все гаразд.

— Вона воює? — з надією спитала я.

— Ні.

Я насупилась. Мене змушують залишити мою улюблену Японію задля країни, яка навіть не воює. Звичайно — це Китай. Звучить привабливо. Але що ж буде без мене з Японією? Така легковажність міністерства мене турбувала.

Ми виїжджаємо у 1972 році. Ситуація напружена. Пакуються мої плюшеві ведмедики. Від когось чую, що Китай — це комуністична країна. Якось проаналізую це.

Зараз є важливіші речі: наш будинок порожніє, один за одним зникають предмети обстановки. І ось настав день, коли не лишилося нічогісінько. Пора вирушати.

Пекінський аеропорт: жодних сумнівів — це геть інша країна.

Через якісь темні обставини багаж не прибув разом з нами. Треба в аеропорту чекати кілька годин. Скільки годин? Може, дві, може, чотири, а може, й двадцять. Одна з принад Китаю — це непередбачуваність.

Чудово. Це дасть мені змогу одразу ж почати аналіз ситуації. Я походжаю по аеропорту з виглядом інквізитора. Мені не збрехали — ця країна зовсім інша. Не знаю точно, у чому полягає її відмінність. Певна річ, тут бридко, але такої бридоти я ніде раніше не бачила. Мабуть, має бути якесь спеціальне слово для позначення цієї бридоти — просто я його ще не знаю.

Міркую собі, що може означати слово комунізм. Мені вже п'ять років і загострене почуття власної гідності не дозволяє мені запитати у дорослих, що воно таке. Зрештою, я ж навчилася говорити без їхньої допомоги. Якби мені довелося щоразу випитувати у них значення тих чи тих слів, я досі була б на стадії дитячого белькотіння. Сама ж зрозуміла, що собака — це собака, що злий — це злий. Не бачу підстав, чому хтось має допомагати мені зрозуміти ще одне якесь слово.

Адже це має бути легко. Тут царює щось надзвичайно особливе. Міркую, що тут такого особливого? Особливе те, що усі люди однаково вдягнені, особливе те, що світло тут схоже на освітлення у лікарні Кобе, особливе те, що…

Чого це я гарячкую? Так, тут все пронизане комунізмом, це безперечно, але не будемо легковажити зі смислом. Це важлива річ, адже йдеться про особливе слово!

То що ж тут найдивовижнішого?

І раптом це запитання зовсім знесилює мене. Я лягаю на підлогу аеропорту і вмить засинаю.

Прокидаюсь. Не знаю, скільки годин я проспала. Трохи виснажені батьки все ще чекають на багаж. Брат із сестрою сплять на долівці.

Про комунізм я забула. Хочеться пити. Батько дає мені талончик, щоб купила напій.

Гуляю собі. Тут не продають, як у Японії, кольорових газованих напоїв. Тут продають лише чай. «Китай — це країна, де п'ють чай», - спливає у пам'яті. Підходжу до низькорослого старого, який готує це пійло. Він простягає мені дуже гарячу піалу з чаєм.

З величезною піалою сідаю просто додолу. Чай міцний і дивовижний. Ніде не пила нічого подібного. Через кілька секунд хмелію від нього. Вперше у житті пізнаю, що таке екстаз. Я просто в захопленні. У цій країні на мене чекають великі звершення. Я гарцюю по аеропорту, кручуся як дзига.