Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

Не можна було не помітити принаймні тієї впевненості, з якою художник у розмові будь-якої хвилини довірявся непередбачуваності свого натхнення, і вже сама ця довіра з повним правом робила його художню працю майже науковою. Купив дві літографії: «Продавщиця яблук» і «Прогулянка».

Коли пишеш щоденника, одна з переваг цього полягає в тому, що із заспокійливою чіткістю усвідомлюєш переміни, яких безперервно зазнаєш і в які загалом, звичайно, й віриш, про які здогадуєшся і які визнаєш, але які потім щоразу мимоволі заперечуєш саме тоді, коли йдеться про те, щоб з такого визнання почерпнути надію чи спокій. У щоденнику знаходиш докази того, що навіть у стані, який сьогодні здається нестерпним, ти жив, дивився на світ і занотовував свої спостереження, що, отже, оця правиця рухалась, як сьогодні, коли ми, маючи змогу оцінити тодішній стан, порозумнішали, одначе з тим більшою підставою мусимо визнати безстрашність нашого тодішнього прагнення, що, попри цілковите невідання, все ж таки збереглося…

24 грудня. …У дитинстві мене поймав страх, а якщо й не страх, то досить неприємне відчуття, коли батько — а він, чоловік діловий, робив це частенько — заводив розмову про останній день місяця, або про «ultimo». Позаяк я не був допитливий (а якби хоч один раз і поставив запитання, то, міркуючи дуже повільно, не зміг би достатньо швидко збагнути відповідь, і коли в мене часом і проминалася сяка-така цікавість, то її здебільшого задовольняли вже самі запитання й відповідь, сенс був зайвий), вислів «останній день» лишився для мене нестерпною таємницею, і хоч як напружено я прислухався до нього, він щоразу ніби відступав від мене, так ніколи й не набувши конкретного значення. Погано було й те, що я ніколи не міг остаточно впоратися з отим так довго і з таким острахом очікуваним «останнім днем», бо щойно він минав — без особливих прикмет, ба навіть без особливої уваги (а що він щоразу наставав приблизно через тридцять днів, я завважив багато пізнішне) — і щасливе наставало перше число, знов заводили мову про «останній день», щоправда, без особливого жаху, що я, не довго розмірковуючи, зараховував до решти незрозумілих речей…

25 грудня. Все, що я довідуюся від Льови[26] про сучасну юдейську літературу у Варшаві й що я знаю про сучасну чеську літературу (почасти завдяки власним спостереженням), вказує на те, що багато переваг літературної роботи — пробудження умів, збереження цілісності національної свідомості, яка у зовнішньому житті нерідко бездіяльна й постійно розпорошується, гордість і опора, яку нація дістає для себе, надто перед лицем ворожого оточення в літературі, у цьому щоденнику нації, який становить щось зовсім відмінне від історіографії, завдяки якому розвиток може відбуватися швидше й воднораз постійно діставати всебічну оцінку, деталізоване одухотворення широкого суспільного життя, стримування невдоволених елементів, котрі відразу виявляються корисними там, де шкоди може завдати просто байдужість, цілеспрямована організація мас шляхом пожвавлення роботи й розповсюдження часописів, зосередження уваги нації на власних проблемах і сприймання чужого лише у віддзеркаленому вигляді, народження поваги до людей літературної праці, тимчасове, але багате наслідками пробудження високих прагнень у молодого покоління, залучення літературних процесів до актуальної політики, ошляхетнення і створення можливостей для обговорення суперечностей між батьками й дітьми, показ національних помилок хоч і в особливо болючий, проте гідний прощення й воленосний спосіб, народження жвавої, а тому самоусвідомленої книжкової торгівлі й потягу до книжок, — усіх цих результатів можна досягти вже за допомогою літератури, яка хоч насправді набуває й не надто широкого розвитку, а проте внаслідок браку видатних талантів справляє враження широкорозвиненої. Така література виявляє активність навіть більшу, ніж та, котра багата талантами, бо, позаяк тут нема жодного письменника, обдарування якого примусило б замовкнути принаймні більшість скептиків, літературна боротьба стає великою мірою справді виправданою. Тому в літературі, не проламаній талантом, нема й шпарини, крізь яку можуть протиснутися байдужі. Тим нагальніше така література вимагає уваги. Самостійність окремого письменника зберігається краще, звичайно, лише в межах національних кордонів. Брак незаперечних національних авторитетів стримує цілковитих нездар від творчості. Та навіть невеликих здібностей мало, щоб підпасти під вплив провідних на цей час письменників, наділених невиразними характерними ознаками, чи щоб опанувати досягнення чужих літератур, чи щоб наслідувати вже освоєну чужу літературу, що можна побачити з того, як, наприклад, усередині такої багатої на великі таланти літератури, як німецька, найгірші письменники тримаються на поверхні завдяки наслідуванню вітчизняних зразків. Особливо ефективно виявляється у вищезгаданих напрямах творча й доброчинна сила поганої через окремі її зразки літератури, коли починають складати історико-літературний реєстр покійних письменників. Їхній незаперечний тодішній і нинішній вплив стає чимось таким реальним, що це можна переплутати з їхньою творчістю. Говорять про друге, а на увазі мають перше, ба більше, навіть читають друге, а бачать лише перше. Та позаяк той вплив не забувається, а творчість самостійного впливу на спогади не справляє, то нема ні забуття, ні воскресіння з пам’яті. Історія літератури пропонує тільки незмінний, гідний довіри блок, якому скороминущі смаки можуть завдати лише невеликої шкоди.

Пам’ять малої нації не менша, ніж пам’ять великої нації, тому наявний матеріал вона опановує ґрунтовніше. Щоправда, дослідників історії літератури працює менше, однак література — справа не стільки історії літератури, скільки всього народу, і тому вона зберігається хоч і не в чистому своєму вигляді, зате надійно. Бо вимоги, які висуває національна свідомість малого народу, зобов’язують кожного завжди бути готовим знати, нести, захищати ту частину літератури, що припадає на нього, — захищати в будь-якому разі, навіть якщо він її не знає й не несе.

Давні творіння тлумачить велике число дослідників, вони беруться за слабкий матеріал з такою заповзятливістю, яку гальмує лише побоювання, що можна надто швидко дійти кінця, а також загальноусвідомлена побожна шанобливість. Усе робиться якнайчесніше, щоправда, робота триває з якоюсь стриманістю, що ніколи не минає, не допускає втоми й порухом чиєїсь вправної руки поширюється далеко навкруги. Зрештою та стриманість заважає не лише побачити перспективу, а й скласти об'єктивну думку, що перекреслює всі ці зауваження.

Позаяк нема взаємопов’язаних людей, не може бути й взаємопов’язаних літературних акцій. (Одне яке-небудь явище забгають у глибину, щоб спостерігати його з висоти, чи піднесуть на висоту, щоб там поруч із ним утвердитися самому. Фальш.) А якщо окреме явище неріздка й осмислюють спокійно, то однаково не досягають його меж, де воно взаємопов’язане з іншими однорідними явищами, найскоріше меж досягають щодо політики, атож, навіть прагнуть розгледіти ці межі раніше, ніж вони з’являються, і часто намагаються побачити ці завужені межі повсюди. Стиснутість простору, потім озирання на простоту й рівномірність, зрештою й думка про те, нібито внаслідок внутрішньої самостійності літератури її зовнішній зв’язок з політикою не завдає шкоди, — все це призводять до того, що література у країні поширюється, тільки міцно тримаючись за політичні гасла.

Загалом у літературі люблять розробляти малі теми, яким вільно бути лишень настільки великими, щоб викликати невеликий захват, і які мають полемічні перспективи й підтримку. Літературно осмислені лайливі слова перекочуються туди-сюди, а в колі сильніших темпераментів вони просто літають. Те, що у великих літературах відбувається внизу й утворює підвал будівлі, без якого можна й обійтися, тут діється при повному освітленні; те, що там викликає короткочасне пожвавлення, тут примушує всіх не менше, ніж робити вибір між життям і смертю…

Важко перелаштуватися на інший лад після того, як усіма фібрами своєї душі відчув це корисне, радісне життя.

Обрізання в Росії. В усьому помешканні на всіх дверях чіпляють завбільшки як долоня таблички з кабалістичними знаками — в період між пологами й обрізанням вони мають охороняти матір від злих духів, що в цей час особливо небезпечні для неї й дитини, можливо, через те, що материнське тіло ще широко розверзнуте й надає всьому злому такий зручний вхід, а також через те, що хлопчик, поки не прилучився до Заповіту, не годен цьому злому чинити опір. Тим-то й наймають сиділку, щоб мати ні на мить не лишалася сама. Також, щоб захистити породіллю від злих духів, цілий тиждень, крім п’ятниці, після пологів десятеро-п’ятнадцятеро дітей, щоразу інші, надвечір під орудою белфера (позаштатного вчителя) приходять до материного ліжка, проказують напам’ять «Шема Ізраїль» і дістають у подарунок солодощі. Ці невинні п’яти-восьмирічні діти мають особливо ефективно стримувати злих духів, настирливих надто надвечір. У п’ятницю влаштовують спеціальне свято, і взагалі весь цей тиждень звані обіди змінюють один одного. Напередодні обрізання злі духи лютують найдужче, тому остання ніч — це ніч чатування, і до самого ранку ніхто не спить, усі лишаються біля матері. Коли настає час обрізання, незрідка збирається понад сотня родичів і друзів. Право принести хлопчика дістає найшанованіший з-поміж присутніх. Той, хто обрізує — він виконує цей обов’язок безплатно, — здебільшого п’яниця, позаяк йому, завжди дуже заклопотаному, ніколи брати участь у всіляких святкових учтах, і він устигає лише перехиляти чарку. Тим-то у всіх цих обрізальників червоні носи і тхне з рота. Тож украй неапетитний вигляд має й картина, коли вони, завершивши обрізання, отим своїм ротом — як і прописано — обсмоктують закривавлений член. Потім член посипають деревною мукою, і днів через три він майже заживає.

Для юдеїв — а для тих, що в Росії, звичайно ж, особливо — штивне сімейне життя, здається, не таке властиве, позаяк воно властиве, зрештою, й християнам, а от заважає сімейному життю юдеїв усе ж таки те, що жінка не прилучена до вивчення Талмуда, й коли чоловік хоче порозмовляти з гостями про вчені речі з Талмуда, тобто про головне в його житті, жінки виходять — мають виходити — до сусідньої кімнати, отож тим більше дивно, що вони за будь-якої можливої нагоди знову сходяться, хай це буде для молитви, чи для навчання, чи для обговорення релігійних питань, чи незрідка для основаних на релігійних звичаях урочистих трапез, де спиртне п’ють дуже помірно. Вони просто-таки линуть одна до одної.

Силою своїх творів Ґьоте, очевидно, стримує розвиток німецької мови. Коли проза за цей час незрідка й віддалялася від нього, то саме тепер вона з іще глибшою пристрастю все ж таки нарешті повернулася до нього, і навіть давні звороти, які в Ґьоте хоч і трапляються, проте загалом з ним не пов’язані, вона опанувала, щоб розкошувати вдосконаленим виглядом своєї безмежної залежності.

По-давньоюдейському мене звати Амшел, як і діда моєї матері з її боку; у материних спогадах він лишився дуже побожним і вченим чоловіком з довгою білою бородою; коли він помер, їй було шість років. Вона пам’ятає, як мусила триматися за пальці ніг покійника, благаючи прощення за всі неправедні вчинки, яких вона, можливо, припустилася щодо діда. Пригадує вона й численні дідові книжки, що ними були заставлені всі стіни. Він щодня купався в річці, навіть узимку, прорубуючи в кризі ополонку. Мати моєї матері рано померла від тифу. Після цієї смерті материна баба затужила, відмовлялася їсти, ні з ким не розмовляла, а якось, через рік після смерті дочки, пішла прогулятися й додому вже не повернулась, тіло її виловили з Ельби. Ще вченішим чоловіком, ніж дід, був материн прадід, його шанували однаково й християни, і юдеї; одного разу під час пожежі завдяки його набожності сталося диво — вогонь перескочив через будинок прадіда, пощадивши його, тоді як решта будинків довкола згоріли. Він мав четверо синів, один перейшов до християнства й став лікарем. Усі вони, крім материного діда, рано повмирали. А в діда був син — мати знала його як «пришелепкуватого дядька Натана» — й дочка, мати моєї матері.

Розігнатися до вікна і, розтрощивши рами й шибки, вибившись із сили, переступити через підвіконня.

29 грудня. Ось ті живі місця в Ґьоте. Сторінка 265: «Тому я потяг свого товариша до лісу».

Ґьоте, 307: «У ті години я не чув жодних інших розмов, крім як про медицину та природознавство, і моя уява перекинулась у зовсім іншу сферу»…

Завершити твір, навіть невеликий, важко не тому, що наші почуття на завершення вимагають запалу, якого наявний справжній зміст сам із себе не викреше, а радше тому, що навіть невеликий твір вимагає від автора самозадоволення й усамітнення в самому собі, вийти з якого в атмосферу звичайного дня, не маючи твердої рішучості й зовнішнього стимулу, важко, отож, перше ніж заокруглити твір і нишком відійти від нього, автор, гнаний неспокоєм, спочатку втікає, а тоді змушений збоку, просто-таки руками, які повинні не тільки працювати, а й за щось триматися, ліпити закінчення.

30 грудня. У моєму потягу до наслідування нема нічого акторського, йому бракує насамперед цілісності. Я зовсім не вмію наслідувати повною мірою щось грубе, підкреслено характерне, такі спроби ніколи мені не вдавалися, вони суперечать моїй природі. А ось до відтворення деталей того грубого у мене, навпаки, потяг рішучий, мені аж руки сверблять передавати, як дехто грається тростиною, як тримає руки, ворушить пальцями, і мені це легко вдається. Та саме ця легкість, ця спрага наслідувати віддаляє мене від актора, позаяк зворотний бік цієї легкості полягає в тому, що ніхто мого наслідування не помічає. Тільки моє власне визнання своєї вдоволеності або частіше невдоволеності засвідчує творчу вдачу. Але далеко за межі цього зовнішнього наслідування виходить внутрішнє, яке незрідка буває таке переконливе й сильне, що в душі бракне спромоги спостерігати й констатувати це наслідування, і я виявляю його аж у спогадах. Одначе тут наслідування таке досконале й так рішуче замінює мене самого, що на сцені воно — за умови, що його взагалі можна зробити зримим, — виявилося б нестерпним. Чогось більшого, ніж розуміння зовнішньої гри, від глядача сподіватися не можна. Якщо актор, котрий за п’єсою має набити іншого актора, розпалившись від надміру почуттів, заходиться бити його по-справжньому і той закричить від болю, то в глядачеві має прокинутися людина і він повинен утрутитись. Але те, що в такій формі трапляється зрідка, не в таких очевидних формах трапляється незліченне число разів. Суть поганого актора не в тому, що він наслідує невдало, а швидше в тому, що через брак освіти, досвіду й хисту він наслідує не ті зразки. Та найсуттєвіша його вада в тому, що він не дотримується меж гри й наслідує аж занадто. Актора спонукає до цього його невиразне уявлення про сценічні вимоги, і навіть якщо глядач гадає, що той чи той актор поганий, бо він тупцяє на місці, перебирає пальцями краї кишені, недоречно береться руками в боки, прислухається до суфлера, будь-що, нехай навіть обставини вже й змінилися, зберігає вбивчу поважність, то й цей актор, котрий на сцену ніби з неба впав, поганий тільки через те, що наслідує надто відверто, навіть якщо йому так лише здається.

31 грудня. …Вранці я почувався таким свіжим і ладним писати, а тепер мені просто-таки заважає думка про те, що пополудні доведеться читати Максові. Це показує також, який нездатний я дружити, — за умови, що дружба в цьому розумінні можлива взагалі. Бо позаяк дружбу годі уявити собі без перешкод повсякденності, то сила-силенна її виявів, хай навіть основа її лишається цілою, раз у раз зазнає руйнації. Звичайно, на цілій основі формуються нові вияви дружби, та позаяк на кожне таке формування потрібен час, до того ж не всі надії справджуються, то ніколи не можна, навіть якщо не брати до уваги перемін в особистому настрої, знову зв’язати що-небудь там, де воно увірвалось востаннє. Тим-то перед кожною новою зустріччю добрих друзів у них має зринати тривога, яка не повинна бути такою глибокою, щоб відчуватися, але яка може заважати розмові й поведінці такою мірою, що починаєш свідомо даватися диву, надто ж коли причина здається незбагненною чи неймовірною. Як же мені читати М., ба навіть писати ці рядки, усвідомлюючи, що прочитаю йому написане?

Крім того, не дає мені спокою ще одне: сьогодні вранці я гортав щоденник, шукаючи, що можна прочитати М. Унаслідок своїх пошуків я не виявив ані особливої цінності в тому, що досі записав, ані потреби негайно все викинути. Мій рішенець завис між обома попередніми думками, ближче до першої, і все ж він не такий, щоб я, з огляду на цінність написаного, попри свою слабість, вважав себе вичерпаним. І все ж таки вже сам вигляд того, скільки я понаписував, на кілька годин майже безповоротно відвернув мою увагу від джерела моєї писанини, позаяк увага канула, певною мірою спливла за течією в тому самому потоці…