Розділ «Роман та уривки з романів»

— Але навіщо вам стільки адвокатів? — дивувався К.

— Мені потрібні всі.

— Може, ви поясните мені? — спитав К.

— Залюбки, — відповів купець. — Передусім тому, що я не хочу програти свій процес, це річ зрозуміла. Тому я не можу нехтувати те, що може мені згодитись; навіть коли в тому чи тому випадку надія на допомогу мізерна, я не можу не хапатися за неї. Одне слово, все, що я мав, пішло на процес. Я, наприклад, забрав усі капітали зі своєї торгівлі, раніше моя контора займала майже цілий поверх, а тепер я задовольняюсь комірчиною в будинку на затиллі, де я працюю з одним учнем. Такий занепад став, звичайно, наслідком не так відпливу грошей, як виснаження, я не мав сили для роботи. Коли людина хоче домогтися чогось у своєму процесі, вона навряд чи спроможна клопотатися ще чимсь.

— Отже, ви ще й самі працюєте на правосуддя? — запитав К. — Саме про це я б залюбки щось послухав.

— Про це я можу розповісти вам дуже мало. Спочатку я, звичайно, намагався, але незабаром облишив геть усе. То дуже виснажлива робота, а успіху майже ніякого. Ходити туди на роботу й вести переговори виявилось, принаймні для мене, абсолютно неможливим завданням. Навіть просто сидіти там і чекати вже потребує величезних зусиль. Та ви й самі знаєте, який важкий дух у канцеляріях.

— А звідки ви знаєте, що я там був? — несподівано поцікавився К.

— Я саме сидів у почекальні, коли ви проходили там.

— Який дивний збіг! — закричав вражений K., геть забувши, яким сміховинним видавався йому купець. — Ви, отже, бачили мене! Ви сиділи в почекальні, коли я проходив нею. Так, справді, колись я туди заходив.

— Збіг не такий уже й дивний, — промовив купець, — я там щодня буваю.

— Відтепер, мабуть, і мені доведеться ходити туди частіше, — зітхнув K., — але мене навряд чи прийматимуть так шанобливо, як давніше. Всі попідводились. Певне, гадали, ніби я суддя.

— Ні, — заперечив купець, — ми тоді привітали судовця. Те, що ви — звинувачений, ми вже знали. Такі вістки поширюються навдивовижу швидко.

— Отже, ви вже знали, — протягнув К. — Тоді моя поведінка, напевне, видавалася вам зарозумілою. Ви не говори про це?

— Та ні, — відповів купець, — радше навпаки. Але все те дурниці.

— Що дурниці?

— А чого ви питаєте про це? — розсердився купець. — Ви, здається, просто не знаєте тих людей, і у вас склалося про них хибне враження. Адже подумайте: при таких процесах не раз доводиться розмовляти про те, що для розуму незбагненне, людина просто знесилена, тож багатьох речей і не сприймає, і мислення тоді починають заступати всілякі забобони. Я кажу не про себе, але я й сам не кращий. Наприклад, один з таких забобонів полягає в тому, що багато людей з обличчя обвинуваченого, надто з обрису його вуст, можуть провістити, чим скінчиться процес. Ці люди ще заявили, буцімто з ваших вуст вони виснували, що вас дуже скоро, і то безперечно, стратять. Кажу вам ще раз: це сміховинний забобон, і в більшості випадків факти цілковито його спростовують, та, коли живеш серед суспільства, дуже важко відгородитись від таких поширених думок. Лишень подумайте, як може приголомшити людину отаке марновірство! Ви ж там до когось звертались, пам’ятаєте? І той чоловік не спромігся вам відповісти. Є, звичайно, багато причин, щоб збентежитись у канцелярії, але однією з них був вираз ваших вуст. Той чоловік згодом розказував, що з ваших вуст він би, напевне, вичитав і призвістку навіть свого смертного вироку.

— З моїх вуст? — перепитав K., витягаючи кишенькове люстерко й розглядаючи їх. — Я не бачу на своїх вустах нічого незвичайного. А ви?

— Я теж не бачу, — заквапився відповісти купець, — нічогісінько не бачу.

— Які ж забобонні люди! — обурювався К.

— А хіба я вам не казав?