Розділ «Роман та уривки з романів»

— Тітореллі, коли він уже забереться?

— Помовч! — загорлав художник до дверей. — Хіба ти не бачиш, що я тут розмовляю?

Проте дівчина не вгамувалась і запитала знову:

— Ти малюватимеш його? — А оскільки художник мовчав, додала: — Будь ласка, не малюй такого бридкого чоловіка.

Ці слова супроводило невиразне схвальне мурмотіння. Художник метнувся до дверей, прочинив їх — там видніли благально складені, протягнені вперед руки — і нагримав на дівчат:

— Якщо ви не вгамуєтесь, я вас усіх поскидаю зі сходів. Сядьте отут на сходинки й мовчіть. — Дівчата, певне, послухались не зразу, тож художник мусив наказати: — Ану сядьте мерщій! — Лише тоді запанувала тиша.

— Перепрошую, — кинув художник, повертаючись до К. А К. тим часом навряд чи й обертався до дверей, цілковито поклавшись на художника: нехай той, як хоче, захищає його яким завгодно способом. Він, напевне, й не ворухнувся, коли художник схилився до нього й прошепотів на вухо, щоб за дверима їх ніхто не міг почути:

— Навіть ці дівчата належать до правосуддя.

— Як? — здивувався K., мотнувши вбік головою і подивившись на художника. Той, проте, знову сів на стільця і напівжартома, напівпояснюючи проказав: — Тут усе належить до правосуддя.

— А я й не помітив цього, — сказав K., кинуте мимохідь узагальнення, яке начебто натякало на дівчат, ще дужче стривожило його. А проте К. із хвилину дивився на двері, за якими дівчата тепер мовчки сиділи на сходинках. Тільки одна з них застромила соломину в шпарину між дошками й поволі водила нею вниз і вгору.

— Ви, здається, ще не маєте жодного уявлення про правосуддя, — сказав художник, широко розставляючи ноги й ляскаючи пальцями ніг по підлозі. — Ваша невинність вам нічим не зарадить, тільки я зможу вас витягти.

— Як ви це хочете зробити? — запитав К. — Адже недавно ви самі казали, що правосуддя ніколи не дослухається до будь-яких доказів.

— Не дослухається до тих доказів, які подають на розгляд правосуддя, — пояснив художник і підняв вказівного пальця, немов показуючи, що К. не помітив дуже тонкої різниці. — Геть інша ситуація, коли вдаватись до певних заходів за фасадом прилюдного правосуддя — в кімнатах для нарад, у кулуарах або, скажімо, тут, у майстерні.

Те, що сказав тепер художник, уже й нітрохи не здавалось неймовірним, навпаки, ці слова дуже добре узгоджувалися з тим, що доводилось чути К. від інших людей. Що ж, отже, є надії. Якщо завдяки особистим зв’язкам на суддів справді так легко вплинути, як розказував адвокат, тоді художникові зв’язки з тими чванькуватими суддями вкрай важливі, їх аж ніяк не можна недооцінювати. В такому разі й художника можна сміливо приєднувати до гурту помагачів, що їх поступово збирав навколо себе К. Колись у банку дуже хвалили його організаційний хист, тепер тут, де він може покластися тільки на себе, йому трапилась добра нагода остаточно випробувати себе. Художник постеріг, як вплинуло його пояснення на K., і сказав з певним острахом:

— А ви не звернули уваги, що я розмовляю з вами майже як юрист? Це наслідок мого неперервного спілкування з людьми, причетними до правосуддя. Я, звичайно, чимало від того виграв, але мистецьке натхнення великою мірою втратив.

— Як ви вперше стали спілкуватися з суддями? — поцікавився K., прагнучи спершу здобути довіру художника, а вже потім безпосередньо залучати його на свою службу.

— Дуже просто, — відповів художник, — зв’язок із ними я успадкував. Ще мій батько був художником правосуддя. Це таке становище, що його завжди передають у спадок. Адже не можна брати на роботу нових людей. Крім того, щодо змалювання судовиків різних рангів існує стільки розмаїтих, численних, а передусім потаємних правил, що їх узагалі ніхто не знає поза межами певного вузького кола родин. Скажімо, он там у шухляді я бережу нотатки свого батька й нікому їх не показую. Тільки той, хто їх знає, має право малювати суддів. А проте, навіть якби я втратив їх, зостається ще так багато правил, які тільки я держу у своїй голові, що ніхто не зможе сперечатися зі мною за моє місце. Кожного суддю треба намалювати так, як намальовано визначних суддів давнини, а на таке спроможний тільки я.

— Тут можна й позаздрити, — мовив K., згадавши своє становище в банку. — Невже ваше становище таке непохитне?

— Атож, непохитне, — підтвердив художник і гордо розправив плечі. — Через те я вряди-годи й наважуюсь допомогти якомусь бідоласі, що має процес.

— А як ви це робите? — запитав К., неначе художник не назвав його щойно бідолахою. Проте художник не дав збити себе на манівці і тільки відповів: