Розділ «Оповідання»

Зате яка ж то була перемога для мене і, певна річ, для нього, коли одного чудового вечора на очах у численних глядачів — очевидно, тоді було якесь свято, бо на палубі грав грамофон, а поміж людьми походжав офіцер, — коли того вечора я, отже, саме тієї хвилини, як за мною ніхто не спостерігав, схопив одну з повних пляшок, через недогляд залишену біля моєї клітки, а тоді, викликаючи в публіки чимдалі більший захват, натренованими рухами відкоркував її, підніс до рота й без вагань, навіть не скривившись, тільки закотивши під лоба очі, вихилив горілку до самісінького дна, аж у горлянці забулькало, мов у справдешнього п'яниці; порожню пляшку я відкинув убік уже не як зневірений невдаха, а як майстер своєї справи; і хоч поплескати себе по череву я й забув, зате, відчувши, що в мене зашуміло в голові й уже не в змозі стриматися, коротко й виразно вигукнув: «Агей!» — інакше кажучи, забалакав людською мовою! Завдяки цьому вигуку я одним стрибком перескочив до людської спільноти, й відлуння: «Послухайте, та він-бо розмовляє!» — солодким цілунком торкнулося мого геть спітнілого тіла.

Наголошую ще раз: наслідувати людей мені зовсім не хотілося; я наслідував їх лише через те, що шукав якого-небудь виходу, інших причин у мене не було. До того ж та перша моя перемога дала не багато. Людський голос я відразу потому втратив, і повернувся він аж через кілька місяців; а ось відраза до горілки прокинулася навіть із новою силою. І все ж таки мій шлях у житті визначився, звичайно, раз і назавжди.

Незабаром у Гамбурзі, коли мене передали моєму першому дресирувальникові, я побачив перед собою таку альтернативу: або зоопарк, або вар’єте. І я не вагався. Я сказав собі: «Зроби все, щоб потрапити до вар’єте; це — вихід; зоопарк — то не що інше, як ще одна клітка; якщо попадеш до неї, тобі гаплик».

І я, шановні добродії, почав учитися. Ох, та що там казати; коли треба, доводиться вчитись; якщо хочеш знайти вихід, мусиш учитись; учитися, незважаючи ні на що. Треба самому брати в руки батога й нещадно вибивати з себе найменший опір. Мавпячий дух вилітав з мене так стрімко, що мій перший навчитель і сам мало не обернувся на мавпу, дресирування довелося припинити, бо його поклали до лікарні. На щастя, невдовзі він звідти вийшов.

Але мені знадобилося багато вчителів, іноді я навчався навіть у кількох одночасно. А коли вже трохи впевнився у своєму хисті, коли мої успіхи набули розголосу, а моє майбутнє вже почало набувати виразніших рис, я почав наймати собі вчителів сам; я посадив їх у п’ятьох кімнатах, розташованих одна за одною, і навчався в усіх одночасно, без упину перебігаючи з однієї до іншої.

Які то були успіхи! Світло знань звідусіль проникало в мій мозок і пробуджувало його від сну! Не заперечуватиму, я був щасливий. Але й не приховуватиму: свої досягнень я не переоцінював ані тоді, ані переоцінюю їх і поготів тепер. Завдяки досі небаченим на землі зусиллям я досяг освітнього рівня середнього європейця. Сама собою ця обставина — може, й суща дрібниця, але для мене вона важлива тим, що дала змогу вирватися з клітки й виявилася таким потрібним мені виходом — виходом у люди. У нашій мові є чудовий вислів: «сховатися в кущі»; саме це я й зробив — сховався в кущі. Іншого шляху я не мав, якщо не забувати про те, що свобода мені не світила.

Розмірковуючи тепер над пройденим шляхом та його дотеперішньою метою, я не відчуваю ні жалю, ні втіхи. Ось я напівсиджу-напівлежу у кріслі-гойдалці, руки в кишенях штанів, на столі — пляшка вина, й дивлюсь у вікно. Коли до мене приходять гості, я приймаю їх, як і годиться. У передпокої сидить мій імпресаріо; якщо мені потрібно що-небудь йому сказати, я дзвоню, а він приходить і вислуховує мене. Майже щовечора я виступаю, і мої сценічні успіхи вже навряд чи потребують поліпшення. Коли пізно ввечері я повертаюся додому після бенкету, прийняття десь у науковому товаристві чи після затишної вечірки, вдома на мене очікує мавпочка-шимпанзе, і я розважаюся з нею на мавпячий лад. Удень я бачити її не бажаю; річ у тім, що в її погляді прозирає божевілля збитої з пуття дресированої тварини; ніхто, крім мене, цього не помічає, а мені дивитися на це несила.

А загалом я все ж таки досяг того, чого прагнув. Не можна сказати, що задля цього не варто було докладати стількох зусиль. А втім, думка людей мене не цікавить; я мрію лише про широкий розголос; я пишу — зокрема, й вам, високоповажані панове академіки, — лише про те, що є.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Із збірника «Голодомайстер»

Перше горе

Один цирковий гімнаст, — а всі ж добре знають, що вправи на трапеції, виконувані під самим куполом великих цирків, — найскладніше з усіх приступних людині вмінь, — спершу прагнучи сягнути досконалості, а згодом корячись невблаганній силі звички, надумав так улаштувати своє життя, щоб увесь час, день і ніч, поки циркові не треба переїздити, зоставатися на трапеції. Всі його, зрештою, дуже скромні потреби задовольняли служники, що, міняючи один одного, чатували внизу і в для цього й зробленому посуді подавали нагору й опускали все необхідне. Довколишнім такий спосіб життя не завдавав якогось великого клопоту, трохи заважало тільки те, що під час виконання решти номерів програми годі було приховати, що гімнаст залишався нагорі, і, дарма, що той сидів якнайсумирніше, глядачі час до часу поглядали на нього. Але дирекція вибачала це гімнастові, то був незрівнянний, неперевершений артист. Звичайно, зважали й на те, що він так живе не з примхи, а тільки заради щохвилинних тренувань, аби досконало володіти своїм мистецтвом.

А втім, нагорі було цілком стерпно, а влітку, коли навколо всього купола відчинялися вікна і разом із свіжим повітрям у морок приміщення потужно вливалося сонячне проміння, навіть гарно. Щоправда, гімнаст майже не спілкувався з людьми, — лиш іноді мотузяною драбиною до нього вибирався колега-гімнаст, і вони розмовляли, посідавши на трапецію й зіпершись на линви; часом крізь відчинене вікно кількома словами з ним перекидався робітник, що лагодив дах, або, перевіряючи аварійне освітлення верхньої галереї, кілька шанобливих, але малозрозумілих фраз йому гукав пожежник. А загалом його ніхто не турбував, і який-небудь службовець, пополудні ненароком заблукавши до порожнього цирку, спантеличено дививсь, як на майже недосяжній для ока висоті, навіть не здогадуючись, що його хтось бачить, на трапеції вправляється або відпочиває гімнаст.

І отак жив би собі гімнаст без ніякого клопоту, якби не неминучі й украй прикрі для нього переїзди з місця на місце. Щоправда, імпресаріо дбав, аби на жодну зайву хвилину не подовжити гімнастових страждань: для поїздок через місто використовували спортивний автомобіль, який по змозі вночі або вранці, коли ледь сіріло, мчав безлюдними вулицями з найвищою, та однак замалою для гімнастової нетерплячки швидкістю; коли ж їхали залізницею, гімнастові надавали ціле купе, де він, намагаючись хоч якось, дарма що жалюгідно, заступити свій звичний спосіб життя, подорожував на багажній полиці; в місті, куди цирк мав приїхати на гастролі, задовго до прибуття гімнаста в театральній залі вже підвішували трапецію, відчиняли навстіж усі двері, звільняли всі переходи, — і найкращою в житті імпресаріо була мить, коли гімнаст ставив нарешті ногу на мотузяну драбину і, як оком змигнути, злітав угору і знову вже висів на трапеції.

Та хоч як тішили імпресаріо переїзди, вони щоразу завдавали йому ще й жалю, бо, як не зважати на все інше, неодмінно роз’ятрювали гімнастову душу.

Одного разу вони їхали вдвох у поїзді, і гімнаст, лігши на багажну полицю, замріявсь, а імпресаріо притулився до шибки й читав книжку. Раптом він почув, що його стиха гукнули, і мерщій відірвався від сторінки. Кусаючи губи, гімнаст проказав, що для вправ йому треба мати не одну, як раніше, а дві трапеції, повішені поряд. Імпресаріо з цим одразу ж погодився. Проте гімнаст, немов не надавши ваги згоді імпресаріо й почувши натомість заперечення, сказав, що надалі він ніколи й за жодних обставин не виступатиме на одній трапеції. Уявивши, що це таки може статися, він аж затрусився. Збентежений і занепокоєний імпресаріо знову потвердив свою цілковиту згоду, мовляв, дві трапеції краще, ніж одна, і таке додаткове устаткування дасть навіть вищі прибутки, бо ж на ньому можна виробляти куди різноманітнішу продукцію. І тут гімнаст раптом заплакав. На смерть перелякавшись, імпресаріо скочив на ноги, питаючи, що сталося, і, не почувши відповіді, заліз на лаву, погладив артиста і притулив його обличчя до свого, тож йому по щоках потекли гімнастові сльози. Але тільки після численних запитань і ласкавих слів гімнаст, ридаючи, нарешті здобувся на відповідь: «Мати в руках лиш одну перекладину — хіба так можна жити!» Імпресаріо зразу стало легше заспокоювати артиста, він пообіцяв, що вже на наступній станції зателеграфує про дві трапеції до міста, де гастролюватиме цирк, дорікав собі, що так довго змушував гімнаста працювати на одній трапеції, дякував йому і хвалив за те, що він нарешті звернув його увагу на цей недогляд. Мало-помалу імпресаріо врешті пощастило заспокоїти гімнаста, і він знову міг притулитися до шибки. Але в його душі спокою вже не було, з тяжким серцем він поверх книжки крадькома поглядав на артиста. Якщо одного разу його стали гнітити такі думки, то чи не буде їх і далі? Чи не посиляться вони згодом? Чи не загрожують життю цього великого артиста? І тут імпресаріо здалося, ніби він справді бачив, як під час начебто спокійного сну, яким закінчився плач, на гладенькім дитячім чолі гімнаста прорізалась перша зморшка.

(Переклав Петро Таращук)

Жіночка

Ця жіночка, хоч і струнка від природи, все ж туго шнурується; я завжди бачу її в тому самому сіро-жовтому, немов пофарбованому під дерево, вбранні, оздобленому чи то китичками, чи то підв’язаними ґудзичками тієї ж барви, капелюха вона не носить, і її біляві зачесані коси лежать рівно, дарма, що здається, ніби вони розпущені. Попри туге шнурування її рухи нескуті, і ту нескутість вона ще й залюбки виставляла на очі: бралася в боки й одним рухом несподівано швидко повертала груди і плечі праворуч або ліворуч. Враження, яке справляли на мене її руки, я передам, лише сказавши, що я ні в кого не бачив рук, де б кожен палець так надміру виразно відокремлювався від решти пальців, як у неї. А проте її руки не мали ніяких анатомічних особливостей і були цілком нормальні.

Так-от, ця жіночка вельми невдоволена мною, завжди чимось дорікає мені, я завжди немов чиню їй кривду, дратую її на кожному кроці; якби моє життя поділити на щонайменші частки і про кожну часточку можна було судити окремо, то, звичайно, її злостила б кожнісінька. Я зчаста замислювався, чому я її так дратую: може, через те, що все в мені суперечило її уявленням про красу, її почуттю справедливості, її звичкам, уподобанням і надіям, бо ж є натури цілком протилежні одна одній, — тільки чому це завдає їй стільки страждань? Адже нас нічого не пов’язує і їй нема чого перейматися мною. Їй лише слід уважати мене за зовсім чужого, бо я й справді чужий їй, не заперечую, і радів би, якби став чужим і для неї; слід забути про моє існування, бо я ніколи не докучав і не докучатиму їй, — отоді вочевидь минуться будь-які прикрощі. Щоправда, й мене тяжко засмучує її поводження, хоч я не криючись визнаю, що всі мої переживання — ніщо проти її страждань. При цьому я цілком усвідомлюю, що ті муки породжені не любов’ю: жіночка й нітрохи не прагне щиро сприяти моєму вдосконаленню, бо все те, що вона закидає мені, аж ніяк не могло б перешкодити моїм успіхам. Проте мої успіхи її теж не обходять, вона дбає лише про особисті інтереси, прагне помститися за муки, яких я їй завдаю, і вберегтися від страждань, які я можу заподіяти їй у майбутньому. Я вже раз був пробував натякнути їй на те, як найкраще можна покласти край цій безупинній люті, але саме тим так розгнівив її, що відтоді більше ні на що не наважувався.