Розділ «Оповідання»

Ви виявили мені честь, запропонувавши подати до Академії звіт про моє минуле мавпяче життя.

На жаль, скористатися вашою пропозицією саме в такому сенсі я не можу. Від колишнього мого мавпячого життя мене відділяють ось уже майже п’ять років, час, за календарем, можливо, й короткий, але протягом нього мені довелося пройти нескінченно довгий шлях, і на цьому шляху час від часу мені траплялися чудові люди, випадало чути й поради, й оплески, і грім оркестрів, хоча завжди я був, по суті, самотній, бо всі, хто мене супроводжував, якщо висловлюватись образно, лишалися далеко за бар’єром. Я ніколи не досяг би таких успіхів, якби вперто чіплявся за своє походження, за спогади юності. Саме рішуча відмова від упертості стала тією найвищою заповіддю, яку я поклав собі виконувати; і я, вільна мавпа, накинув на себе те ярмо. Але через це спогади мої дедалі мерхнули й мерхнули. Спочатку я ще легко міг би, якби того забажали люди, повернутися до колишнього свого життя, — брама, якою небо розпростерлося над землею, стояла навстіж; та що дужче мене підстьобували й що скоріше я розвивався, то нижчою й вужчою ставала та брама; у світі людей я почувався щодалі вільготніше й упевненіше; буря, яка винесла мене з мого минулого, вляглася; тепер це — лише легенький вітрець, що приємною прохолодою обвіває мені п’яти; а просвіт удалині, крізь який залітає той вітрець і крізь який колись з’явився я сам, зробився таким вузеньким, що я, навіть якби в мене взагалі стало сили й волі дістатися туди, не проліз би в нього, не здерши із себе всю шкуру. Якщо казати напрямець — хоча в таких речах я полюбляю висловлюватися й образно, — якщо казати навпростець, шановні добродії, то ваше мавпяче єство — позаяк щось таке ви також мали, — коли вже й позаду, то не далі, либонь, ніж моє. Але подих цього колишнього єства лоскоче п'яти всім, хто ходить на цій грішній землі, — від маленького шимпанзе до великого Ахіллеса.

Але в дуже й дуже вузькому сенсі я, мабуть, усе ж таки зможу відповісти на ваш запит і зроблю це навіть вельми охоче. Перше, чого я навчився, це — вітатися за руку: потиск рук засвідчує відкритість; то нехай же тепер, коли я досяг вершини своєї кар’єри, до того першого рукостискання долучаться й мої відверті слова. Академії вони не скажуть, звісно, нічого аж такого посутньо нового; це буде зовсім не те, чого від мене очікують і чого я, хоч би як того хотів, повідомити не можу. І все ж таки моя розповідь покаже ту основну засаду, дотримуючись якої колишній мавпі пощастило проникнути у світ людей і пустити в ньому коріння. Певна річ, я не зважився б розповідати навіть про ті незначні речі, про які ви далі прочитаєте, коли б не був цілком упевнений у собі й коли б мої позиції на сценах усіх великих вар’єте цивілізованого світу не були такі міцні, по суті, непохитні.

Народився я на Золотому Березі. Про те, як мене впіймали, знаю лише з чужих слів. Якось увечері мисливська експедиція фірми «Гаґенбек» — відтоді з головою тієї фірми я, до речі, спорожнив уже не одну пляшку доброго червоного вина — залягла у прибережному чагарнику, чигаючи на здобич; нарешті до водопою прибігло стадо мавп, серед них і я. Пролунали постріли; поцілили тільки в мене, двічі.

Один раз — у щоку; ця рана виявилась легкою, але від неї в мене лишився великий червоний, наче виголений, рубець; через нього до мене прилипло оце огидне, ну геть безглузде прізвисько Червоний Петер — якась просто-таки мавпяча вигадка, так ніби я відрізняюся від Петера, отої недавно здохлої дресированої мавпи, її деінде знали тільки завдяки тому, що вона мала на щоці червону мітку. Але це так, між іншим.

Другий постріл прийшовся нижче стегна. Рана виявилась важкою, через неї я й досі трохи припадаю на ногу. На днях у статті одного з тих тисяч газетних писак, які так люблять розводитися про мене, я прочитав таке: моя мавпяча натура, мовляв, ще не зовсім притлумлена; про це свідчить і те, що я тільки й жду нагоди скинути перед відвідувачами штани й показати, куди мене вцілило вдруге. Щоб тому типові, який таке написав, повідсихали один по по одному всі його пальці! Це правда, я можу спокійно скинути штани перед ким завгодно, і в тому місці ніхто не побачить нічого, крім добре доглянутої шкури й рубця від — задля точнішого визначення скористаймося тут і якомога точнішим словом, яке не слід, однак, витлумачувати хибно, — від злочинного пострілу. Тут усе як на долоні; мені нема чого приховувати; коли йдеться про істину, то кожна шляхетна істота відкидає будь-які вишукані манери. Та якби при людях штани скинув із себе, навпаки, отой писака, то це мало б, звичайно, зовсім інший вигляд, і те, що він цього не робить, — ознака, як на мене, його здорового глузду. Але в такому разі нехай і не чіпляється зі своєю делікатністю до мене!

Приходжу я після тих пострілів до тями (і від цієї хвилини помалу вже починаються мої власні спогади) й бачу, що я — у клітці на середній палубі пароплава фірми «Гаґенбек». Це була не звичайна клітка із ґратами з усіх чотирьох боків, ні; скидалося на те, що три ґратчасті стінки приробили до якогось ящика, тобто четверта стінка була дощана. Уся та споруда була надто низька, щоб у ній стояти, й надто вузька, щоб у ній сидіти. Тому довелося примоститись навпочіпки, й зігнуті коліна в мене весь час тремтіли, отож спершу я, мабуть, не хотів нікого бачити й волів постійно ховати обличчя в темряві, відвернувшись до ящика й відчуваючи, як у спину мені впинаються залізні прути. А загалом вважають, що такий спосіб утримання в перші дні диких звірів має свої переваги, і тепер я, спираючись на власний досвід, не можу заперечувати, що, з людського погляду, направду так воно і є.

Але тоді я про це не думав. Уперше в житті у мене не виявилось виходу, принаймні безпосереднього виходу; просто перед собою я бачив стінку ящика, всі дошки якої були щільно припасовані одна до одної. Щоправда, поміж дошками на всю ширину стінки проходила щілина, і я, коли уздрів її вперше, з дурної голови привітав це відкриття радісним риком; але щілина була така вузенька, що в неї годі було навіть хвоста стромити, і, щоб розширити її, не вистачило б навіть усієї моєї мавп’ячої сили.

У той час я, як мені розповіли згодом, здіймав на диво мало гармидеру, з чого зробили висновок, що я або дуже скоро помру, або, якщо мені пощастить пережити перший критичний період, дуже легко піддаватимуся дресируванню. Той період я пережив. У своєму новому житті я тільки те й робив, що глухо скімлив, болісно ськав бліх, стомлено вилизував усе з кокосового горіха, гупав головою в дощану стінку й шкірив зуби, коли хто-небудь підходив до клітки. Та хай там що я робив, а мене все ж таки не полишало тільки одне відчуття: виходу нема. Звичайно, тодішні мої мавпячі почуття й відчуття тепер я можу передати лише людською мовою, а отже, досить спотворено; та хоч осягти колишню мавпячу істину нині я вже й не в змозі, однак лежить вона все ж таки в руслі цієї моєї розповіді, годі й сумніватися.

Досі я мав тих виходів, як-не-як, скільки завгодно, а тепер ось — жодного. Я опинився в глухому куті. Мене так прив’язали до місця, що якби на додачу ще й прицвяхували, то гірше мені вже не стало б. А за віщо? Ти хоч до крові пороздряпуй собі поміж пальцями на ногах, а до причини не докопаєшся. Впирайся спиною в ґрати так, що прут мало не перетинатиме тебе надвоє — однаково причини не збагнеш. Виходу не було, але я мусив його знайти, бо без нього не міг вижити. Якщо день при дні просто сидіти перед оцією дощаною стінкою, тоді мені неминуче гаплик. Але у фірмі «Гаґенбек» інакше не буває: мавпи тут мають сидіти перед дощаною стінкою… Тож я й перестав бути мавпою. Чіткий і прекрасний висновок, якого я дійшов, либонь, своїм черевом, позаяк мавпи розмірковують черевом.

Боюся, люди хибно зрозуміють те, що розумію під словом «вихід» я. Це слово я вживаю в його звичайнісінькому й щонайповнішому сенсі. Я вмисне не згадую про свободу. Ні, я маю на увазі тут не оте глибоке, всеосяжне відчуття свободи. Його я зазнав, мабуть, ще бувши мавпою, а згодом зустрів людей, які прагнули свободи. Але щодо мене, то я не вимагав свободи тоді, ані вимагаю її тепер. До речі, цим словом люди дуже часто ошукують самі себе. А позаяк свободу зараховують до почуттів найшляхетніших, то, відповідно, й ілюзію щодо неї вважають також дуже шляхетною. Нерідко десь у вар’єте я перед виходом на сцену спостерігав за якою~небудь акробатичною парою — з тих, що працюють на трапеціях під самою стелею. Вони там розгойдувалися, розхитувалися, перестрибували, зависали в обіймах одне одного, одне тримало другого зубами за чуба чи за коси. «І оце люди також називають свободою, — міркував я, — оці самовпевнені рухи!» Яке знущання над святою природою! Якби таке видовище побачили мавпи, їхнього реготу не витримали б жодні мури.

Ні, свободи я не прагнув. Я прагнув лише виходу — праворуч, ліворуч, у який завгодно бік; інших вимог я не ставив; нехай би мій вихід навіть виявився обманом; вимога скромна, тож і обман не був би аж таким великим. Рухатися вперед і вперед! Тільки не стояти на місці з піднесеними вгору лапами, втелющившись носом у дощану стінку!

Тепер я добре бачу: якби не величезний мій внутрішній спокій, я б не вирвався з тої клітки повік. І всім, чого я домігся, я справді завдячую, певно, спокою, що опанував мною після тих перших днів на судні. А спокоєм я, знову ж таки, завдячую, мабуть, людям, які мене там оточували.

Хай там що, а люди то були чудові. Я ще й досі залюбки пригадую їхню важку ходу, яка відлунювала тоді в моїй напівсонній свідомості. Вони мали звичай робити все напрочуд повільно. Якщо котрийсь із них хотів потерти собі око, він зводив руку так, немовби то була стопудова гиря. Жартували вони грубо, але щиро. До їхнього сміху завше додавався загрозливий, як на слух, кашель, хоч це ще нічого й не означало. Вони незмінно тримали в роті щось таке, що доводилося випльовувати, а куди — це їм було байдуже. І завжди нарікали, що на них перескакують мої блохи; одначе ніколи не гнівалися на мене за це серйозно; вони ж бо розуміли, що в мавпячій шерсті мають водитися блохи й що блохи добре вміють стрибати; тож люди з цим і мирилися. У вільний від служби час декотрі з них іноді всідалися півколом перед моєю кліткою; розмовляти вони не розмовляли, тільки часом щось буркали одне одному, випроставшись на ящиках, попахкували люльками; досить було мені бодай ворухнутись, як вони ляскали себе по колінах; а час від часу котрийсь із них брав палицю й лоскотав мене там, де мені було приємно. Якби тепер мені запропонували вирушити на тому судні в плавання, я б запевне відмовився, але так само запевне я знаю й те, що з тією середньою палубою у мене пов’язані спогади не лише жахливі.

Спокій, який опанував мною серед тих людей, насамперед стримував мене від будь-яких спроб утекти. Нині, коли я розмірковую про це, мені здається, що я тоді принаймні передчував: якщо я хочу лишитися живим, то маю знайти який-небудь вихід, але полягатиме цей вихід не у втечі. Не певен уже, чи пощастило б мені втекти, однак гадаю, що пощастило б; мавпа, либонь, завше може втекти. Тепер зуби в мене вже такі, що навіть лускати звичайні горіхи доводиться обережно, хоча тоді я рано чи пізно, мабуть, перегриз би замок на дверцятах. Я цього не зробив. Та й чого б я цим домігся? Мене, щойно я вистромив би голову з дверцят, відразу б упіймали й замкнули до клітки ще гіршої; або, якби мені вдалося непомітно втекти до інших тварин — скажімо, до удавів, клітка яких стояла навпроти, — то я спустив би дух у їхніх обіймах; або пощастило б мені, скажімо, навіть дістатися аж на верхню палубу й вистрибнути за облавок, у такому разі я трохи погойдався б на хвилях світового океану, а потім пішов би на дно. Усе це були б акти відчаю. Я годі не розмірковував так по-людському, але під впливом середовища поводився так, немовби й справді розмірковую.

Не розмірковував, зате спостерігав за всім, либонь, дуже спокійно. Я бачив, як на палубі снували туди-сюди люди — щоразу ті самі обличчя, ті самі рухи, нерідко мені навіть здавалося, що то ходить та сама людина. Та людина — або ті люди — пересувалися, отже, безперешкодно. Переді мною замріла висока мета. Ті люди не обіцяли мені, що коли я стану таким, як вони, то ґрати мої відчиняться. Ніхто не обіцяє того, що наперед здається нездійсненним. Але опісля, щойно воно здійсниться, дістаєш і обіцянки, на які так марно сподівався доти. А в самих тих людях не було нічого такого, що мене аж так приваблювало б. Якби мене цікавила ота вже згадана свобода, то я запевне віддав би і перевагу океанським хвилям перед тим виходом, який прозирав у похмурих людських поглядах. Так чи так, а я стежив за тими людьми вже задовго до того, як почав замислюватися над такими речами, й саме мої спостереження, нагромаджуючись, штовхали мене на певний шлях.

Наслідувати людей було дуже легко. Плювати я навчився вже в перші дні. Згодом ми почали плювати один одному межи очі; різниця між нами полягали лише в тому, що я свою фізію облизати міг, а люди — ні. Люльку я вельми скоро навчився смоктати, як запеклий курець, а коли потім ще й притискав великим пальцем тютюн у головці, то вся середня палуба від захвату аж вищала; ось тільки довго не міг я збагнути, чим відрізняється натоптана люлька від порожньої.

Та найбільше клопоту мені завдавала горілка. Дух її був нестерпний; я щосили намагався перебороти себе, але зробити це пощастило аж за кілька тижнів. Хоч як дивно, але до тієї моєї внутрішньої боротьби люди ставилися поважніше, ніж до будь-чого іншого в мене. Навіть у спогадах я не відрізняю тих людей одне від одного, пам’ятаю лишень, що один там раз по раз підходив до моєї клітки — сам або з товаришами, вдень і вночі, будь-якої години; він ставав з пляшкою перед кліткою і давав мені уроки. Мій учитель не міг мене збагнути, він намагався розгадати загадку мого буття. Чоловік неквапно відкупорював пляшку і пильно вдивлявся в мене, переконуючись, чи я його зрозумів; сказати правду, я щоразу не зводив з нього завороженого, нетерплячого погляду; серед людей ще жоден інший учитель на всій земній кулі не мав такого старанного учня, як я. Відкупоривши пляшку, він підносить її до рота; я не відриваю від нього очей, стежу за кожним його рухом; ось він, задоволений мною, киває головою й притискає пляшку до губів; тоді я, у захваті від поступового прозріння, з радісним виском заходжуюся чухмаритись де попало; чоловік з насолодою робить перший ковток, а я, згораючи від нетерплячки, у розпачі, що не можу зробити так, як він, гиджу у клітці просто під себе, і це, знову ж таки, неймовірно тішить мого вчителя; нарешті він далеко відводить від себе руку з пляшкою, а тоді різко знов підносить її до рота й, відкинувши назад голову — задля науки навіть далі, ніж треба, — одним духом вихиляє горілку до дна. А мені, геть змученому глибокою жагою, вже не сила дивитися на нього, і я знесилено повисаю на ґратах; тоді він завершує теоретичну частину курсу тим, що поплескує себе по череву й шкірить зуби в усмішці.

Аж тепер починається власне практика. Та чи не перевтомила мене теорія? Авжеж, схоже, перевтомила. Така вже моя доля. І все ж я, скільки стає сил, тягнуся рукою до поданої пляшки й, тремтячи всім тілом, заходжуюсь її відкупорювати; це мені вдається, і я помалу відчуваю приплив нових сил; я підношу пляшку — майже точнісінько так само, як це робить учитель, — приставляю її до губів і… з відразою кидаю на підлогу; атож, з відразою, хоч вона й порожня, від неї лише відгонить горілкою. Кидаю на превеликий жаль моєму вчителеві й на ще більший жаль мені самому; ні його, ні мене не втішає навіть те, що я, відкинувши пляшку, ніколи не забуваю старанно поплескати себе по череву й ошкірити зуби в усмішці.

Здебільшого так і минали наші уроки. Та ось що робило честь моєму вчителю: він ніколи на мене не гнівався; щоправда, іноді таки тицяв запаленою люлькою мені в шерсть і робив це доти, доки шерсть починала тліти й то саме в такому місці, де мені важко було її погасити; але потім він сам гасив її своєю величезною доброю рукою; вчитель на мене не гнівався, ні, він розумів, що проти мавпячої натури ми з ним боремося на одному боці й що найтяжчі випробування випали на долю мою.