Сутичка біля Ущелини Коултера

— Ні. А він звідти?

— Я чув, що минулого літа дивізія, якою тоді командував наш генерал, була неподалік дому Коултера... Стояла там кілька тижнів і...

— Слухайте! — перервав його полковник одним порухом руки вгору. — Ви це чуєте?

«Це» — була мовчанка федеральної артилерії. Особовий склад, ординарці, шеренги піхоти за пагорбом — усі її «почули» й зацікавлено дивилися в напрямку кратера, звідки тепер не здіймався дим, а тільки окремі хмарки від снарядів ворога. Тоді долинуло пронизливе виття сурми й ледь чутне торохкотіння коліс. За хвилину меткі постріли відновилися з подвійним завзяттям. Розтрощену гармату замінили на справну.

— Так, — сказав генерал-ад’ютант, продовжуючи розповідь. — Генерал познайомився зі сім’єю Коултера. Там виникли якісь неприємності... Не знаю точно через що... Щось пов’язане з дружиною Коултера. Вона палка сепаратистка, як і всі тамтешні, окрім самого Коултера, однак вона чудова дружина і має шляхетне виховання. У штаб армії надійшла скарга. Генерала перевели в цю дивізію. Дивно, що після того батарею Коултера підпорядкували їй.

Полковник підвівся з каменя, на якому вони сиділи. У його очах палахкотіло неабияке обурення.

— Слухайте, Моррісоне, — мовив він, дивлячись прямо в обличчя свого штабіста-пліткаря, — звідки Ви це взяли — від джентльмена чи якогось брехуна?

— Не хочу розказувати, як я про це довідався, полковнику, якщо в цьому немає потреби... — трохи зашарівся той. — Та присягаю своїм життям, що в основному це правда.

Полковник повернувся до купки офіцерів, що стояли осторонь.

— Лейтенанте Вільямс! — гукнув він.

Один з офіцерів від’єднався від гурту та, вийшовши вперед, віддав честь, кажучи:

— Даруйте, полковнику, я гадав, що Вас повідомили. Вільямса там убило гарматою. Чим можу бути корисним, пане?

Лейтенант Вільямс був тим помічником, котрий мав щастя передавати відповідальному за гармату офіцерові вітання від командувача його бригади.

— Іди, — мовив полковник, — і дай розпорядження негайно відвести назад артилерію. Ні... Я сам.

Він з карколомною швидкістю спустився по схилі в тил Ущелини, по камінню та через чагарники, а за ним безладно зашуміла його маленька свита. На підніжжі того схилу вони посідали на коней, які їх там чекали, і жвавою риссю рушили в дорогу — за поворот та прямо в ущелину. Видовище там перед ними постало — моторошне!

У міжгір’ї, де би ледь протислась одна гармата, лежали залишки не менше чотирьох. Зауважили мовчання тільки останнього виведеного з ладу знаряддя — не вистачало людей, аби швидко його замінити. Уламки лежали обабіч шляху; солдати примудрилися тримати відкритим проміжок, через який зараз палила п’ята гармата. А люди... Ті були, немов чорти з пекла! З непокритою головою, роздягнені до пояса, закіптюжені, аж чорні від порохових плям і заляпані бризками крові. Вони снували зі шомполом і набоєм, важелем і шнуром, мов знавіснілі. Впиралися своїми набряклими плечима та скривавленими руками в колеса за кожної віддачі й відсували важку гармату назад на місце. Жодних команд; у тому жахливому середовищі грому пострілів, вибухання снарядів, вищання залізних частин і літання трісок нікого б не почули. Офіцерів, якщо там такі були, не розпізнати; усі працювали разом — кожен до останку — керуючись лише поглядом. Щойно гармату прочищали — її заряджали, щойно заряджали — націлювали й стріляли. Полковник спостеріг дещо нове, небачене за його бойовий досвід... Дещо жахливе й незвичне: жерло гармати кровоточило! У той час, коли забракло води, вояк змочив губку в калюжі крові свого побратима. В усій цій роботі не було штовханини: вага моменту очевидна. Коли один гинув — інший, дещо чистіший, ніби підводився зі землі слідами полеглого, щоби загинути потім самому.

Поряд понівечених гармат лежали й понівечені люди — побіля уламків, під ними та на них; а далі дорогою — жахлива процесія! — лізли навкарачки поранені, котрі могли рухатися. Полковник (свою кавалькаду пожалів і відправив назад) змушений був їхати по цілковито мертвих, аби не розчавити ще частково живих. Він незворушно прямував цим пеклом, під’їхав до гармати і під шум останнього пострілу торкнувся щоки чоловіка, котрий тримав шомпол, — той одразу впав, уважаючи себе вбитим. З диму зараз же вискочив якийсь проклятущий демон, щоби зайняти його місце, — поміж чорних губ світилися зуби, попід його закривавленими бровами палали, мов вуглинки, розширені й шалені очі, — але спинився й благоговійно глянув на кінного офіцера. Полковник зробив владний жест і вказав назад. Демон уклонився, виказуючи покірність. То був капітан Коултер.

Одночасно зі зупиняльним жестом полковника на всьому полі бою запанувала тиша. Снаряди більше не стриміли в цю ущелину смерті; ворог теж припинив вогонь. Армії супротивника тут не було вже кілька годин, а командир ар’єрґарду, котрий небезпечно довго утримував позицію, сподіваючись заглушити вогонь федералістів, у цю дивну мить заглушив свій власний.

— Мені невідома була ширина власних повноважень, — мовив собі вголос полковник, їдучи далі до кряжу подивитися, що насправді сталося.

За годину по тому його бригада розкинула бівак на ворожій території і ті, хто не мали роботи, розглядали з деяким захопленням, немов віряни мощі святих, кільканадцять розпластаних мертвих коней і три несправні гармати, заклепані. Полеглих віднесли; від їхні розірваних і пошматованих тіл було би надто велике вдоволення.