Сутичка біля Ущелини Коултера

Сутичка біля Ущелини Коултера

АМБРОЗ БІРС

СУТИЧКА

БІЛЯ

УЩЕЛИНИ КОУЛТЕРА

зі збірки «Tales of Soldiers and Civilians»

(«Історії про військових і цивільних»)

— Гадаєте, полковнику, Ваш відважний Коултер хотів би розмістити тут одну зі своїх гармат? — запитав генерал.

Він, очевидно, казав це не зовсім серйозно; то безперечно було не таке місце, де будь-який артилерист, хоч який відважний, волів би розмістити гармату. Полковник подумав, що, ймовірно, командир дивізії так добродушно хотів натякнути, що в нещодавній розмові поміж ними відвагу капітана Коултера було перебільшено.

— Генерале, — м’яко відповів, — Коултер хотів би розмістити гармату де завгодно в межах досяжності цього товариства, — і вказав рукою в напрямку ворога.

— То єдине місце, — сказав генерал. Усе ж він говорив серйозно.

Те місце являло собою улоговину, «щілину» посеред крутого гребеня пагорба. То був прохід, а крізь нього вився битий шлях, котрий звивистим підйомом через рідкий ліс добігав до цього підвищення і так само, хоч і менш стрімко, знижувався в напрямку ворога. Однак на милю праворуч і ліворуч кряж — зайнятий федеральною піхотою, що розмістилася відразу за гострим виступом та ніби втримувалася на місці атмосферним тиском — недосяжний для артилерії. Годилося хіба тільки дно ущелини, та й те було завузьке. З боку конфедератів ця територія контролювалася двома батареями, розміщеними за півмилі звідти на дещо меншому підвищенні за потічком. Усі гармати, крім однієї, ховалися за деревами садка; та одна ж — отаке, здавалося, нахабство — стояла на відкритій поляні прямо перед розкішним будинком, оселею плантатора. Ця гармата була тут у достатній безпеці, та лиш тому, що федеральній піхоті заборонили відкривати вогонь. Того приємного літнього пополудня Ущелина Коултера — так її почали називати — не була таким місцем, де хтось «хотів би розмістити гармату».

Ген на дорозі лежали розпростершись кілька мертвих коней, обіч у вузькому рові та трохи далі на схилі пагорба — кілька мертвих чоловіків. Усі, крім одного, були кавалеристами федерального передового загону. Один — інтендантом. Генерал, що командував дивізією, і полковник, котрий командував батареєю, зі своїм ескортом і персоналом заїхали до ущелини, аби подивитися на ворожі гармати, але ті зараз же заховалися за стовпами диму. Не резон заглядати за гарматами з витівками каракатиць, тож розвідування було недовгим. Як наслідок — коротке перенесення до того, з чого все почалося — сталася розмова, частково згадана вище.

— Це єдине місце, — вдумливо повторив генерал, — щоби їх дістати.

Полковник похмуро поглянув на нього.

— Тут поміститься лиш одна гармата, генерале. Одна проти дванадцяти.

— Це правда, лиш одна на раз, — мовив командувач із виразом, що був схожий, хоч і не дуже, на усмішку. — Але ж Ваш відважний Коултер один варт цілої батареї.

Тепер іронія чулася безпомилково. Це розгнівало полковника, але він не знав, що сказати. Військова субординація не дозволяє різких слів у відповідь, ба навіть заперечень.

У цю мить шляхом повільно під’їхав молодий офіцер артилерії разом зі своїм сурмачем. То був капітан Коултер. Йому навряд чи було більше двадцяти трьох. Середнього зросту, проте вельми стрункий і гнучкий, а на коні їхав якось дещо по-цивільному. Обличчя нітрохи не було схоже на тутешні: тонке, задертий ніс, сірі очі, невеликі світлі вуса, а також довге, розкуйовджене волосся такого ж кольору. В одежі виявлялась явна недбалість. Козир його кашкета сидів дещо криво; пальто, застебнуте лише біля портупеї, відкривало значну частину білої сорочки, порівняно чистої як для того етапу кампанії. Та недбалість була лиш у його одежі й вигляді, обличчя ж — повне щирого зацікавлення оточенням. Його сірі очі, котрі часиною зиркали ліворуч і праворуч по місцевості, немов ті пошукові ліхтарі, були здебільшого спрямовані в небо понад Ущелиною; до горба дороги в цьому напрямку й не було на що дивитись. Коли він порівнявся з його командирами дивізії та бригади, то механічно віддав честь і намірився прямувати далі. Полковник дав йому знак зупинитись.

— Капітане Коултер, — мовив він, — он там на наступному гребені у ворога дванадцять бойових знарядь. Якщо я правильно розумію генерала, він наказує Вам узяти гармату і вступити з ними в бій.

Постала німа тиша; генерал пильно дивився на далекий полк, що, немов роздерта й розтягнута хмара блакитного диму, повільно видирався пагорбом крізь густі зарості; капітан вдавав, наче не бачить його. Нараз Коултер заговорив, повільно і з очевидним зусиллям:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сутичка біля Ущелини Коултера» автора Софія Шуль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 1. Приємного читання.