Розділ без назви (2)

-- Минуло триста двадцять років, -- Лісовський пошкрябав голову.

Вони переглядали книгу, останні записи інформували, що троє братів Лісовських вирушили воювати в січневому повстанні. Відразу після цього йшла інформація про ліквідацію парафії царською владою і примусовий перехід руського населення в православ’я.

-- Добре, що хоч маєток у вас не забрали, -- сказав лікар.

-- Забрати то забрали, -- пробурмотів шляхтич. – Я поховав двох братів в Усольє, потім відбував каторгу на золотих рудниках на Верхоянському хребті. Десять років провів прикутий до тачки. – Він засукав рукави, показуючи глибокі шрами на зап’ястях. – Але мені пощастило. Я натрапив на багату жилу. Приховав два кілограми самородків і, коли прийшла амністія сімдесят п’ятого року, повернувся на Батьківщину. Відкупив маєток від прапорщика, який тут оселився… Тепер я знову на своєму.

-- Ви багато чого пережили, -- похитав головою Скужевський.

-- Можна книжку написати… І напишу, якщо виживу.

-- Рахмани, -- лікар пригадав собі дивне слово в останньому записі вмираючого священика. – Що це може бути?

-- Не знаю, але є така приказка, коли хтось голодує чи тримає покуту, кажуть: “ постить як Рахман”.

-- Мені здається, що це щось важливе.

-- Або в гарячці написав щось, що йому саме прийшло в голову, -- господар закрив книгу і дбайливо загорнув її в папір.

*****

Скужевський зайшов в лазарет. Сморід зіпсованої крові проникав через маску; на мить йому перехопило подих. Іван порався на кухні, кип’ятив чайник. Щось блиснуло в нього на грудях, в розрізі сорочки. Хрестик на грубому ремінці, великий, масивний, з полірованої латуні, що виглядала як золото.

-- Вночі захворіли четверо, -- сказав він, побачивши лікаря. – Двоє не дожили до світанку, трупи я затягнув на беріг, біля вогнища. А двох жіночок положив на солому, хай дохнут в спокої…

-- Молодець, -- похвалив лікар.

Дійсно, дві жінки, старша і молодша, лежали в сусідньому приміщенні, розпалені гарячкою і накриті якимись бурими покривалами. Виміряв температуру. Понад сорок один градус…Він уважно оглянув шкіру вкриту липким потом. Лупа викрила сіточку потрісканих вен. Але краплини рідини просочувалися в основному через пори.

-- Що за чорт? – вилаявся він пригнічено.

-- Хвора кров виходить в них через шкіру, -- сказав Іван по-вченому. – Може би їм п’явки за вухами поставити?

-- Це тільки прискорить смерть, -- буркнув Скужевський. – Але якщо посилити потовиділення…

-- Підкинути дров? – запропонував селянин.

-- Ні. Ми дамо їм пілокарпін.