Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— До мене, — сказав він.

Під’їхало таксі й спинилося. Водій трохи почекав. Потім цмокнув язиком, гучно ввімкнув швидкість і поїхав далі.

— Я чекала на тебе. Ти знав про це? — спитала Джоан.

— Ні.

Світло ліхтаря відбивалося в її очах. Погляд тонув у них, наче в криниці. Вони здавалися бездонними.

— Я тебе побачив сьогодні вперше, — сказав він. — Раніше то була не ти.

— Ні, не я.

— Раніше взагалі нічого не було.

— Не було. Я нічого не пам’ятаю.

Він відчував легенькі приливи й відпливи її подиху. Той невидимий, невагомий подих, ніжний і тремтливий, плив йому назустріч, сповнений готовності й довіри, — чуже життя серед чужої ночі. А ще він раптом відчув, як у нього в жилах пульсує кров. Вона все прибувала й прибувала, і була вже не тільки кров'ю, а самим життям, сотні разів проклятим й однаково бажаним, утраченим і знов віднайденим… Ще годину тому — суха пустеля, гола й невтішна, просякнута минулим, а тепер — знов бурхливий плин, знов близько та загадкова мить, якої він уже ніколи не сподівався. Він знов був першою людиною на березі моря, і з глибини зринало щось біле й осяйне, питання й відповідь заразом, воно все напливало й напливало, і перед очима знялася буря…

— Тримай мене, — сказала Джоан.

Він глянув у те відхилене назад обличчя і обняв її. Її плечі попливли йому назустріч, немов корабель, що поспішає до гавані.

— Тримати й далі тебе? — спитав він.

— Так.

Вона притулила долоні йому до грудей.

— Я вже тебе не пущу.

— Добре.

Біля них загальмувало друге таксі, черкнувши об край тротуару. Водій із довгими, білими, як льон, вусами незворушно дивився на них. На плечі в нього сидів песик у плетеній жилетці.

— Поїдемо? — хрипко сказав він.

— Глянь, — мовив Равік. — Він ні про що не здогадується. Не помічає, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас і не бачить, що ми змінилися. Який божевільний світ: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, і ніхто цього не помітить. Та коли в тебе відірветься гудзик — помітять усі.