Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Приїздять нові німецькі емігранти?

— Ні, іспанські.

— Іспанські? — перепитав Равік, не відразу збагнувши, що вона має на думці.— Як це? Вони ж щойно виїхали.

Господиня глянула на нього чорними блискучими очима й посміхнулася. В тій посмішці була і простацька мудрість, і простацька іронія.

— А інші повертаються.

— Які інші?

— Їхні супротивники, звичайно. Так завжди буває.— Господиня гукнула щось покоївці.— В нас давній готель, — не без гордощів повела вона далі.— І наші пожильці залюбки повертаються сюди. Вони вже чекають на свої колишні кімнати.

— Уже чекають? — здивувався Равік. — Хто?

— Панове з ворожого табору. Більшість їх уже мешкали тут. Звичайно, дехто за цей час загинув. А решта зупинилися в «Біаріці» та в «Сен-Жан де Люзі» й чекали, поки звільняться кімнати.

— Хіба вони вже тут були?

— Отакої, пане Равіку! — Господиню здивувала його нетямущість. — Певне, що були. Під час диктатури Прімо де Рівери. їм тоді довелося тікати, й вони жили в нас. Коли Іспанія стала республіканською, вони повернулися назад, а до нас приїхали монархісти й фашисти. Тепер уже останні з них вертаються додому, а республіканці знов приїздять сюди. Ті, що ще залишилися.

— Справді. Я про це якось не подумав.

Господиня заглянула до однієї кімнати. Над ліжком висіла кольорова літографія з зображенням колишнього короля Альфонса.

— Зніми його, Жанно! — гукнула вона.

Покоївка зняла портрет.

— Так. Постав сюди.

Господиня поставила портрет праворуч під стіною і пішла далі. В сусідній кімнаті висів портрет генерала Франко.

— Цього також зніми. І постав до Альфонса.

— Чого ж ті іспанці не забрали своїх портретів із собою? — спитав Равік.

— Емігранти рідко забирають портрети, коли повертаються на батьківщину, — пояснила господиня. — Портрети дають їм розраду на чужині. А коли вертаєшся, вони вже не потрібні. Та й рами незручно перевозити, і скло легко б’ється. Портрети майже завжди залишаються в готелях.