Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

Операційна сестра глянула на нього.

— Пан Равік ніколи не найме квартири, — відповіла вона холодно.

— Доктор Равік, Ежені,— поправив її Вебер. — У Німеччині він був головним хірургом великої лікарні. Мав багато вище становище, ніж я.

— У нас… — почала сестра, поправляючи окуляри.

Вебер замахав руками.

— Годі, годі! Це ми знаємо. В нас не визнають чужоземних дипломів. Яка дурниця! Але звідки вам відомо, що він не найме квартири?

— Пан Равік — пропаща людина, він ніколи не матиме власної домівки.

— Тобто як? — вражено спитав Вебер. — Що ви кажете?

— Для пана Равіка немає вже нічого святого. Ось у чім річ.

— Браво, — сказав Равік. Він і далі був схилений над хворою.

— Ви чули таке, Равіку? — Вебер вражено втупив очі в Ежені.

— Спитайте його самого, пане докторе.

Равік випростався.

— Ви влучили в ціль, Ежені. Та коли в людини немає вже нічого святого, для неї все знов стає святим і по-людянішому. Тоді вона починає шанувати навіть ту іскорку життя, що жевріє в черв’якові і змушує його час від часу ви* повзати на світло. Не подумайте тільки, що це натяк.

— Мене ви не образите. У вашій душі немає ані крихти віри. — Ежені рішуче поправила халат на грудях. — А я, слава богу, її зберегла.

Равік узяв свій плащ.

— Від віри один крок до фанатизму. Тому в ім’я різних релігій пролито стільки крові.— В його словах бринів відвертий глум. — А толерантність — дочка сумніву, Ежені. Хіба ви, з усією своєю вірою, не більший ворог мені, ніж я, пропащий безбожник, вам?

Вебер засміявся.

— Що, перепало вам, Ежені? Не відбивайтесь, а то перепаде ще більше.

— Моя жіноча гідність…