Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Я там був сьогодні після обіду. Блакитні вітражі Шар* трського собору також запаковані. Туди я заходив учора. Сентиментальна забаганка. Хотів ще раз подивитися на них. Але спізнився. їх уже вивезли. Надто близько аеродром. Уже вставлене нове скло. Так, як торік під час Мюнхенської конференції.

— От бачите! — Вебер відразу вхопився за його слова. — Торік також нічого не сталося. Зчинили гвалт, а тоді приїхав Чемберлен із парасолькою миру.

— Так. Парасолька миру й досі в Лондоні… А богиня перемоги й досі в Луврі… Щоправда, без голови. Ніка залишиться. Надто важка, щоб її перевозити. Ну, мені треба йти. Кет Гегстрем чекає на мене.

Біла «Нормандія» сяяла коло темного причалу тисячами вогнів. Від моря повівав прохолодний солоний вітер. Кет Гегстрем щільніше загорнулася в плащ. Вона дуже схудла. На обличчі випиналися обтягнені шкірою вилиці, а очі були страхітливо великі, немов двоє темних озерець.

— Я б хотіла залишитись тут, — мовила вона. — Мені раптом стало дуже тяжко від’їздити звідси.

Равік глянув на неї. Ось стоїть могутній корабель з яскраво освітленим трапом, по ньому рине потік людей, дехто з них поспішає, наче боїться останньої миті спізнитися, це не корабель, а блискучий палац, і зветься він уже не «Нормандія», а Спасіння, Втеча, Порятунок, для десятків тисяч людей у сотнях міст Європи, в безлічі третьорядних готелів і льохів він здається недосяжною мрією, а поряд із ним стоїть жінка, нутро якої пожирає смерть, і тоненьким приємним голоском каже: «Я б хотіла залишитись тут».

Усе втратило глузд. Для емігрантів з «Ентернасіоналя», для тисяч інших «Ентернасіоналів», розкиданих по Європі, для всіх цькованих, переслідуваних, для тих, хто ще намагався втекти і кого вже спіймали, цей корабель був би обітованою землею, вони б зомліли від щастя, заридали б і кинулися б цілувати трап, повірили б у диво, якби мали такий квиток, який тріпотів у цій втомленій руці поряд із ним, у руці людини, яка й так була в дорозі до смерті і яка байдуже сказала, що хотіла б залишитися тут.

Надійшов гурт американців. Спокійно, голосно розмовляючи. В них було часу та часу. їх спонукало виїхати посольство, і вони саме про це говорили. Шкода, звичайно. Цікаво було б поглянути, що тут робитиметься далі. Та й що з ни*«ми, американцями, могло б статися? Вони ж під захистом по* сольстваї Америка — нейтральна держава! Справді шкода!

Запах парфумів. Оздоби. Бризки діамантів. Ще кілька годин тому вони вечеряли в «Максима», ціни в перерахунку на долари були сміховинно дешеві. Вони пили «кортон» урожаю 1929, а наостанці «пол роже» врожаю 1928 року. І ось тепер «Нормандія». Тут вони підуть у бар, пограють у триктрак, вип’ють по кілька чарок віскі… А перед посольствами — довжелезні черги людей, що вже втратили будь-яку надію, над ними, немов хмара, навис смертельний страх, у приймальнях перевтомлені службовці консульства, воєнно-польовий суд в особі простого секретаря, що тільки хитає головою: «Ні! Ніяких віз! Неможливо», смертний присуд, який мовчки ухвалюють невинно засудженим, приреченим мовчки приймати його… Равік дивився на корабель, і то вже був не корабель, а ковчег, легкий ковчег, що вирушав у плавання, рятуючись від потопу. Колись від нього пощастило втекти, а тепер він знов насувається і ось-ось затопить усе.

— Пора сідати, Кет.

— Уже? До побачення, Равіку.

— До побачення, Кет.

— Нам немає потреби брехати одне одному, правда?

— Немає.

— Приїздіть швидше…

— Приїду, Кет. Скоро…

— До побачення, Равіку. І дякую за все. Я зараз піду. Підіймуся на палубу й помахаю вам. Почекайте, поки пароплав відпливе, й помахайте мені у відповідь.

— Добре, Кет.

Ледь похитуючись, вона поволі пішла трапом. Тонша за всіх навколо, вона здавалася неземною, майже безтілесною, в ній була зловісна елегантність неминучої смерті. Сміливе обличчя, голова, наче в єгипетської бронзової кішки, — самі лише обриси, подих і очі.

Останні пасажири. Якийсь єврей, спітнілий, засапаний, із хутром, перекинутим через руку, а з ним два носії. Він майже істерично метушиться й кричить. Останні американці. І ось трап поволі підіймається. Дивне почуття — ніби той трап ніколи вже не опуститься. Все. Вузенька смужка води. Кордон. Ширина тієї смужки — два метри, а проте це вже кордон між Європою і Америкою. Між порятунком і загибеллю.