Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

Равік випив чарку. Через два тижні, подумав він, Гааке знов буде в Парижі. Два тижні якось треба перебути. Що ті два тижні, порівнюючи з життям, а проте далі за них його думка не сягала. Два тижні — а за ними зяяло провалля. Хіба не однаково, як він згає цей час? Костюмований бенкет… Хоч би що сталося за ці примарні два тижні — хіба воно може здатися химерним?

— Гаразд, Кет.

Равік ще раз зайшов до клініки Дюрана. Жінка з золотавим волоссям спала. На лобі в неї виступили великі краплі поту. Обличчя її порожевіло, уста були ледь розтулені.

— Яка температура? — спитав він у сестри.

— Тридцять сім і вісім.

— Добре.

Равік нахилився над вологим обличчям хворої. Запаху ефіру вже не було чути. Її віддих став свіжий і запашний, мов чебрець. Чебрець, згадав Равік. Гірська лука у Шварцвальді. Хапаючи ротом повітря, він плазує під палючим сонцем, а десь ізнизу долинає крик переслідувачів… І п’янкий запах чебрецю. Дивно, що все забувається, крім запахів. Чебрець… Навіть через двадцять років цей запах воскрешатиме картину його втечі у Шварцвальді, із закамарків пам'яті випливуть усі подробиці, ніби це відбулося вчора. Не через двадцять років, подумав він. Через два тижні…

Він повернувся до готелю близько третьої години. Ніч була тиха й тепла. Він піднявся сходами нагору. Під дверима його номера білів конверт. Равік підняв його. На конверті стояло його прізвище, але не було ні марки, ні поштового штемпеля. Мабуть, від Джоан, вирішив він і розпечатав конверт. Звідти випав чек. Отже, від Дюрана. Равік байдуже глянув на цифру. Потім придивився уважніше. Він не повірив своїм очам: то були не двісті франків, як звичайно, а дві тисячі. Мабуть, неабияк налякався, подумав він. Дюран, що добровільно віддає дві тисячі франків! Просто-таки восьме диво світу!

Сховавши чек у записник, Равік узяв кілька книжок і поклав їх стосиком на столик коло ліжка. Він купив ці книжки два дні тому, щоб читати в безсонні ночі. Книжки несподівано почали посідати в його житті все більше й більше місця. Всього вони не могли йому замінити, але досягали в його душі туди, куди вже ніщо більше не могло досягти. Равік згадав, що в перші роки на чужині не брав до рук жодної книжки. Все в них було бліде проти того, що з ним трапилося. А тепер книжки стали для нього немов оборонним валом і якщо навіть не захищали його, то принаймні на них можна було спертися. Жити вони не дуже допомагали, проте в цю добу, коли світ котився в непроглядну темряву, рятували від найгіршого розпачу. І цього було досить. Десь колись зродилися думки, які тепер зневажають і висміюють, але ті думки вже передумані, залишаться назавжди, і цього було досить.

Равік не встиг розгорнути книжку, як задзвонив телефон. Він не взяв трубки. Хтось дзвонив довго. Через кілька хвилин після того, як дзвінки стихли, Равік зняв трубку і спитав портьє, хто дзвонив.

— Вона не назвала свого імені,— відповів той.

Равік чув, що портьє щось жував.

— То була жінка?

— Так.

— Вона говорила з акцентом?

— Я не звернув уваги, — сказав портьє, не перестаючи жувати.

Равік зателефонував до клініки Вебера. Звідти його не викликали. Від Дюрана теж йому ніхто не телефонував. Він набрав номер готелю «Ланкастер». Телефоністка відповіла, що звідти його номер ніхто не набирав. Отже, то була Джоан. Мабуть, телефонувала ще з «Шехерезади».

За годину телефон задзвонив знов. Равік відклав книжку, встав і підійшов до вікна. Спершись ліктями на підвіконня, він почав чекати. Легенький вітерець доносив до нього знизу запах лілей. Емігрант Візенгоф замінив ними відквітлі гвоздики. Коли ночі були теплі, в кімнаті пахло, наче в цвинтарній каплиці або в монастирському саду. Равік не знав, чи Візенгоф посадив лілеї на пам’ять про старого Гольдберга, чи тому, що в дерев’яних ящиках вони гарно росли. Телефон мовчав. Може, цієї ночі я засну, подумав Равік і знов ліг.

Джоан прийшла, коли він спав. Вона відразу ввімкнула верхнє світло й зупинилася в дверях. Равік розплющив очі.

— Ти сам? — спитала вона.