Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Вночі тиша. І далеко від усього, — повела далі Кет. — Хіба вам це не сподобалося б?

— Сподобалося б. Та, мабуть, я б там не витримав.

— Чому?

— Спокій добрий тільки тоді, коли ти сам спокійний.

— Я ж теж не спокійна.

— Ви знаєте, чого хочете. А це майже те саме.

— А ви не знаєте?

— Я нічого не хочу.

Кет не поспішаючи застебнула пальто.

— То що це, Равіку? Щастя чи розпач?

Він нетерпляче всміхнувся.

— Мабуть, і те, й те. Як майже завжди, і те, й те. Не треба тільки забагато думати про це.

— А що треба?

— Радіти.

Кет глянула на нього.

— Щоб радіти, більше нікого не треба, — сказала вона.

— Для цього завжди треба ще когось.

Він помовчав. Що я базікаю, подумав він. Порожня балачка перед дорогою. Ніяковість перед прощанням, беззубе пасторське патякання.

— Я кажу не про те маленьке щастя, що про нього ви якось згадували, — мовив він. — Таке щастя квітне скрізь, мов фіалки навколо спаленого дощенту дому. Я маю на увазі інше. Той, хто нічого не чекає, ніколи не розчаровується. Це добра життєва засада. Все, що потім настане, вже щось та важить.

— Зовсім не так, — заперечила Кет. — Так буває лише тоді, коли ти лежиш хворий і боїшся про щось мріяти. Та коли ти знов стаєш на ноги, вже думаєш інакше. Втрачаєш здатність бачити щастя в малому. Хочеться чогось більшого.