Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Траплялось, і не раз.

— І вони вірили кожному вашому слову?

— Авжеж.

— І що ви тоді відчували?

— Полегкість, — здивовано відповів Вебер. — Велику полегкість.

— А мені гидко на душі. Наче я якийсь шахрай.

Вебер засміявся й забрав пляшку.

— Гидко на душі,— ще раз сказав Равік.

— Я вперше відкриваю у вас щось людське, — озвалася Ежені.— Звичайно, коли не зважати на те, як ви висловлюєтесь.

— Ви тут сидите не для того, щоб відкривати щось, а щоб доглядати хворих, Ежені, про що ви, на жаль, часто забуваєте, — сказав Вебер. — Отже, все гаразд, Равіку?

— Поки що гаразд.

— Добре. Вона вранці сказала сестрі, що, як тільки вийде з клініки, відразу поїде до Італії. От ми й спекаємося її.— Вебер потер руки. — Хай там її лікують італійські лікарі. Не люблю, коли в мене в клініці хтось помирає. Завжди йде погана слава.

Равік подзвонив у двері тієї акушерки, що робила аборт Люсьєні. Чекати довелося досить довго. Нарешті йому відчинив якийсь чоловік, зарослий чорною щетиною. Побачивши Равіка, він притримав двері.

— Вам чого треба? — буркнув він.

— Хочу поговорити з мадам Буше.

— Їй нема коли говорити.

— Нічого, я почекаю, поки вона звільниться.

Чоловік хотів замкнути двері.

— Якщо тут не можна почекати, я вернуся за п’ятнадцять хвилин, — сказав Равік. — Але не сам, а з кимось, кого вона неодмінно впустить.

Чоловік сердито лупнув на нього очима.