Розділ «Королі і капуста[13] Переклад В. Мисика»

Адмірал нічого не відповів, тільки різко скомандував щось і взяв курс на місто. “El Nacional” накренився й стрілою полетів до берега.

— Зробіть мені таку ласку, — сказав огрядний з деяким нетерпінням, — і підтвердіть принаймні, що ви чуєте мої слова.

Може, цей хлопець позбавлений не тільки розуму, але й слуху?

У адмірала вирвався різкий, хрипкий сміх, і він заговорив.

— Тебе поставлять обличчям до стінки й розстріляють, — мовив він. — Так убивають зрадників. Я зразу пізнав тебе, ледве ти ступив у човен. Я бачив твій портрет у книжці. Ти Сабас Пласідо, зрадник батьківщини. Обличчям до стінки! Так ти помреш. Я адмірал — і я тебе віддам їм до рук. Обличчям до стінки! Так!

Дон Сабас обернувся до своїх товаришів і з гучним сміхом помахав рукою.

— Вам, caballeros, я розповідав історію засідання, коли ми підписали той... О, такий смішний документ! Воістину жарт наш обернувся проти нас самих. Погляньте на це страховисько Франкенштейна[104], що його ми самі створили!

Дон Сабас кинув оком на берег. Вогні Кораліо наближались. Вже видно було прибережний пісок, склади коньяку — Bodega Nacional, довгу, низьку казарму, повну солдатів, а далі, за всім тим — осяяну місяцем високу глиняну стіну. Він не раз бачив, як людей ставили обличчям до тієї стіни й розстрілювали. Він знову звернувся до химерної постаті біля стерна.

— Правда,— сказав він, — я хочу втекти звідси. Але запевняю вас, мене це дуже мало хвилює. Сабаса Пласідо приймуть з розкритими обіймами при всякому дворі, у всякому таборі. Vaya[105]. Що робити такій людині, як я, у цій кротячій норі, у цій свинячій республіці? Я paisano[106] всіх країн. У Римі, Лондоні, Парижі, Відні — скрізь мені скажуть: вітаємо вас із поверненням, доне Сабас! Ну ти, tonto[107], павіан, адмірал, чи як ти себе величаєш, повертай свій човен! Одвези нас на пароплав — і ось маєш: тут п’ятсот песо грішми Estados Unidos[108] — це більше, ніж твій брехливий уряд виплатить тобі за двадцять років.

Дон Сабас хотів був утиснути в руку юнакові товстий гаманець. Адмірал не звернув уваги ні на його слова, ні на його руки. Він був наче прип’ятий до стерна й спрямовував шлюп просто на берег. На бездумному обличчі адмірала з’явилося щось ясне, майже розумне, ніби він відчув себе героєм, і це дуже тішило його. Він знов забелькотів, як папуга:

— От для чого вони так роблять: щоб ти не бачив гвинтівок. Вистрілять — бум! — і ти мертвий. Обличчям до стіни. Еге!

Адмірал раптом віддав якийсь наказ команді.

Проворні, мовчазні каріби закріпили шкоти, що були в них у руках, і пірнули крізь люк у трюм. Коли зник останній каріб, дон Сабас, наче великий бурий леопард, кинувся вперед, причинив люк і сказав, усміхаючись:

— Гвинтівок не треба, дорогий адмірале. Колись — для розваги — я склав словник карібської мови. Я зрозумів ваш наказ. Може, тепер...

Він замовк, почувши тупе “вжжж”, мовби залізо тернулось об жерсть. Адмірал витяг шаблю Педра Лафіта й напав на свого пасажира. Клинок опустився — й тільки завдяки своїй дивовижній проворності огрядний чоловік устиг ухилитись від блискучої зброї, відбувшись подряпиною на плечі. Стрибнувши набік, він вихопив револьвер і застрелив адмірала.

Дон Сабас нахилився над ним і знову випростався.

— У серце, — коротко зауважив він.— Сеньйори, військового флоту більше не існує.

Полковник Рафаель кинувся до стерна, а другий офіцер почав одв’язувати шкоти. Передня рея описала дугу; “El Nacional” повернув і слухняно поплив до пароплава “Salvador”.

— Спустіть прапор, сеньйоре! — крикнув полковник Рафаель. — Наші друзі на пароплаві не зрозуміють, чого ми пливемо під таким прапором.

— Маєте рацію, — відгукнувся дон Сабас.