Розділ «Чотири роки по тому…»

— Викличте швидку! — закричав Вульф, вириваючись уздовж коридору, а потім у темряву ночі.

Він зістрибнув зі слизьких сходів, перебіг затоплену стоянку та, звернувши за ріг, вийшов на головну вулицю, і йому по обличчю хльоснула сильна злива. Минуло менше тридцяти секунд, однак на порожньому тротуарі Елізабет ніде не було. Він пробіг повз темну вітрину магазину, знаючи, що шум грози грав проти нього. Кожне авто, що проїжджало повз, за звуком більше нагадувало літак на злітній смузі, коли вгору здіймалися бризки води, а потім падали додолу. Мільйони крапель дощу барабанили по металевих дахах припаркованих авто.

— Елізабет! — закричав він, одначе звук віднесло поривом вітру.

Він пробіг мимо провулка між двома магазинами й зупинився. Відійшовши трохи назад, він опинився перед темним закутком вузького проходу і почав удивлятись у темряву. Він повільно ступив далі, прислухаючись до того, як дощ барабанив по скляних пляшках, непотрібній тарі та іншому смітті, яке встеляло землю у провулку.

— Елізабет? — м’яко покликав він.

Потім пройшов далі. Вульф відчував, як під його ногами просідала земля.

— Елізабет?

Вульф почув несподіваний рух, а потім відчув, як його штовхнули на холодну цегляну стіну. Він простяг руку і майже схопив Елізабет за одяг, але жінка знову вибігла на вулицю.

Коли Вульф вибіг у нерівномірне світло помаранчевих ліхтарів, то відставав лише на кілька секунд. Елізабет запанікувала й необачно вибігла на дорогу. Автомобіль зупинився лише в кількох дюймах від неї, до вже й без того приголомшливого шуму ночі додався ще й розгніваний сигнал клаксона. Тепер Елізабет стояла в кількох метрах від нього. Це було дивно, однак вона витягла мобільник і, сповільнюючись, притисла його до вуха. Вульф швидко наздогнав її і побачив, що підошви її ніг вкривали бруд і кров від того, що вона босоніж бігла крізь масляні плями та брудні калюжі. Зрештою, підійшовши достатньо близько, Вульф почув, як Елізабет закричала в трубку:

— Зроблено! Зроблено!

Він потягнувся, щоби схопити її, аж раптом жінка впала на землю. Підсвідомо він кинувся слідом, не впевнений, чи був на дорозі транспорт. Елізабет вибігла на острівець безпеки посеред широкої дороги й упала на гудроноване шосе. Коли вона стала навколішки й оперлася на руки, то зрозуміла, що Вульф зупинився посеред дороги. На його обличчі Елізабет побачила вираз жаху й озирнулася, щоби простежити його погляд за мить до того, як на неї налетів двоповерховий автобус.

Вона навіть не встигла скрикнути.

Вульф повільно рушив до скрученої фігури, яка лежала на бордюрі на відстані більше десяти метрів. Він чув, як позаду гальмують інші авто, відкидаючи світло на понівечене тіло. Він відчував, як по щоках текли сльози, надто шокований та виснажений, щоб навіть спробувати зрозуміти, чому його подруга так вчинила.

До нього підійшов вражений водій автобуса, а його пасажири тим часом витріщалися зі своїх місць. На чоловіковому обличчі виднілося сподівання, надія на те, що жінка все ще могла підвестися, що, можливо, вона навіть не постраждала і його життя щойно не змінилося назавжди. Його не можна було звинувачувати, що за таких умов він не помітив жінки, яка лежала на дорозі, однак це він позбавив Елізабет життя, а тому тієї миті Вульф не довіряв своїй витримці.

Коли ще одне авто приєдналося до зростаючого натовпу й освітило нову частину темної дороги, Вульф помітив зламаний телефон Елізабет саме там, де її збив автобус. Він повільно підповз і підняв його, зрозумівши, що розмову ще не завершено. Притиснувши його до вуха, він почув на іншому кінці лінії шелестіння і тихе дихання.

— Хто це? — голос Вульфа надломився, коли він запитав.

Відповіді не було, лише розмірене дихання того, хто слухав.

— Це детектив Натан Вульф зі столичної поліції. Хто це? — запитав він знову, хоча відчував, що вже знає відповідь.

Десь здалеку наближалися блакитні вогні, однак Вульф не рухався, дослухаючись, як убивця слухає його. Вульф хотів пригрозити йому, налякати, якимось чином спровокувати на реакцію, однак знав, що ніколи не зможе висловити чисту лють і ненависть, яку відчував тієї миті. Замість цього він продовжував слухати, ігноруючи шум подій, що розвивалися навколо. Він не знав, чому уповільнив своє дихання, щоб воно збігалося з диханням убивці, однак відразу ж після цього на іншому кінці лінії почулося гучне клацання і дзвінок обірвався.

Розділ 13