Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

Вони повели мене коридором до кабінету шефа Каррі. Фріц підтримував мене під одну руку, Гості під другу. Зі своїми сімдесятьма чи вісімдесятьма фунтами ваги, поділеними між ними, я майже не кульгав. Там товпилися репортери з телекамерами й потужним освітленням, від якого температура, мабуть, піднялася до ста градусів. Цим людям — на одну сходинку вищим за папараці — не місце було в поліцейській дільниці відразу після замаху на вбивство, але мене це не здивувало. В іншому часовому потоці вони так само тут товпилися після арешту Освальда, і ніхто їх не витурив. Наскільки мені було відомо, нікому це навіть у голову не спадало.

Гості й Фріц з кам’яними лицями пробивали нам дорогу крізь натовп. На них і на мене сипалися запитання. Гості закричав:

— Містер Емберсон зробить свою заяву після того, як буде повністю опитаний органами дізнання!

— Коли? — гукнув хтось.

— Завтра, післязавтра, можливо, на наступному тижні!

Почулися стогони. Гості задоволено усміхнувся.

— Може, наступного місяця. А зараз його очікує на лінії президент Кеннеді, тому ви, всі, геть, розступіться!

Вони розступилися, сокорячи, як сороки.

Єдиним освіжаючим пристроєм у кабінеті Каррі був вентилятор, що стояв на книжковій шафі, але будь-який порух повітря відчувався благословенним після кімнати для допитів і медійної мікрохвильовки у коридорі. На столі лежала велика чорна телефонна слухавка. Поряд з нею тека з приліпленою до обкладинки етикеткою з друкованим написом ЛІ Г. ОСВАЛЬД. Тека була тоненькою.

Я взяв слухавку.

— Алло?

Гугнявий новоанглійський голос, що зазвучав у телефоні, змусив мурашки побігти мені по спині. Говорив чоловік, який зараз лежав би на прозекторському столі в морзі, якби не Сейді і я.

— Містере Емберсон? Джек Кеннеді говорить. Я… еее… розумію, що моя дружина і я завдячуємо вам… еее… нашими життями. Я також розумію, що ви втратили дорогу вам людину. «Дорогу» в нього прозвучало як «доову», саме так, як я чув це з дитинства там, де я ріс.

— Її ім’я Сейді Дангіл, містере президент. Освальд її застрелив.

— Мені дуже жаль… еее… через вашу втрату, містере Емберсон. Можу я… звертатися до вас… еее… Джордж?

— На вашу ласку. — Думаючи при цім: «Ніякої цієї розмови нема. Це сон».

— Країна висловить їй безмежну вдячність… і висловить вам величезне співчуття, я певен. Дозвольте мені… еее… бути першим, хто їх висловлює.

— Дякую вам, містере президент. — Горло мені стиснуло, я говорив лише трішки гучніше за шепіт. Я бачив її очі, такі яскраві, коли вона лежала, помираючи в мене на руках. «Джейку, як ми танцювали». Чи хвилюють президентів такі речі? Чи знають вони взагалі про їх існування? Мабуть, найкращі з них так. Мабуть, саме тому вони й служать нам.

— Також… еее… ще є дехто, хто хоче вам подякувати, Джордже. Моя дружина зараз не поряд, але вона… еее… планує подзвонити вам увечері.

— Містере президент, я не певен, де перебуватиму сьогодні ввечері.