Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

— Вона вас знайде. Вона дуже… еее… наполеглива, коли бажає висловити комусь свою вдячність. А тепер скажіть мені, Джордже, як там ви?

Я сказав йому, що зі мною все гаразд, що було не так. Він пообіцяв дуже скоро побачитися зі мною в Білому Домі, і я йому подякував, хоча не думав, що мій візит до Білого Дому насправді відбудеться. Впродовж усієї цієї схожої на сновидіння розмови, поки вентилятор обдував моє спітніле обличчя, а поза матовим склом верхньої панелі дверей шефа Каррі сяяло надприродне світло телевізійників, три слова билися в моїй голові: «Я в безпеці. Я в безпеці. Я в безпеці».

Президент Сполучених Штатів зателефонував з Остіна, щоб подякувати мені за те, що я врятував йому життя, і тепер я був у безпеці. Я міг робити те, що мусив зробити.

Через п’ять хвилин після завершення моєї сюрреалістичної розмови з Джоном Фіцджеральдом Кеннеді Гості і Фріц проштовхалися зі мною до задніх сходів, які привели нас в той гараж, де Освальда мусив застрелити Джек Рубі. Тоді там було повно людей, які чекали, коли вбивцю президента відправлятимуть до окружної в’язниці. Тепер тут було так порожньо, що наші кроки відгукувались луною. Мої доглядачі відвезли мене до готелю «Адольфус», і я ніскільки не здивувався, опинившись у тому самому номері, який займав, коли вперше прибув до Далласа. Який гук, таке й відлуння, кажуть мудрі люди, і хоча я ніколи не міг з’ясувати, хто ті таємничі «мудрі», вони тим не менше праві, коли йдеться про подорожі крізь час.

Фріц сказав, що копи в коридорі і внизу, у фойє, поставлені там тільки для охорони мене, і щоб тримати на відстані пресу. («Угу-угу».) А потім потис мені руку. Агент Гості також потис мені руку, і в той момент я відчув, як з його долоні на мою перейшов складений клаптик паперу.

— Відпочивайте поки що, — попрощався він. — Ви на це заслужили.

Коли вони пішли, я розправив той папірець. Це був аркуш з його записника. Він написав три речення, либонь, коли я балакав по телефону з Джеком Кеннеді.

«Ваш телефон прослуховується. Я відвідаю вас о 21:00. Спаліть це і змийте попіл».

Я спалив цю записку, як Сейді була спалила мою, потім зняв телефонну слухавку і відкрутив кришку мікрофона. Всередині до дротів було підключено голубий циліндр, не більший за батарейку АА. Я розвеселився, побачивши на ньому японські написи — мені згадався старий приятель Тихий Міч.

Посмикуючи, я від’єднав цю штучку, поклав собі до кишені, закрутив кришку мікрофона і набрав 0. З боку телефоністки зависла довга пауза, після того як я назвав їй своє ім’я. Я вже збирався покласти слухавку і спробувати знову, та раптом почув плач, це заголосила телефоністка, почала дякувати мені за те, що я врятував президента. Якщо вона може щось для мене зробити, сказала вона, якщо будь-хто у всьому готелі може щось зробити, мені варто лише подзвонити, її звуть Мері, вона готова будь-чим віддячити мені.

— Ви можете почати просто зараз, з’єднавши мене з Джоді, — сказав я їй і назвав номер Діка.

— Зараз, містере Емберсон. Благослови вас Бог, сер. Уже з’єдную.

Телефон прорипів двічі, Дік зняв слухавку. Гортанним голосом, втомлено, наче хвороба його ще погіршилася, він проговорив:

— Якщо це знову якийсь чортів репортер…

— Це не репортер, Діку. Це я, Джордж, — пауза. — Джейк.

— Ох, Джейку, — промовив він тужливо, а потім він почав плакати. Я чекав, стискаючи слухавку так міцно, що стало долоні боляче. Стугоніло у скронях. День помирав, але світло, що лилось крізь вікна, було все ще яскравим. Здалеку я дочув гуркіт грому. Нарешті він озвався. — З вами все гаразд?

— Так, але Сейді…

— Я знаю. Про це передають в новинах. Я чув, поки їхав до Форт-Ворта.

Отже, жінка з дитячою коляскою і водій буксирної машини з автосервісу «Ессо» зробили так, як я від них і сподівався. Дякувати Богові. Не те щоб воно здавалося надто важливим зараз, коли я сидів, чуючи, як цей вбитий горем старий намагається вгамувати сльози.

— Діку… ви вважаєте, що я винний? Я зрозумію, якщо так.