Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

— Здвиг, — промовив Гаррі прозаїчно, коли тремтіння припинилося. — Це ж ви пам’ятаєте, правда?

— Ні. — Я підвівся, підійшов до каміна й відсунув Ісуса назад, де він знову став поряд зі своєю Святою Матір’ю.

— Дякую. Я вже к чорту втратив половину апостолів з полиці у себе в спальні, і за кожним тужу. Вони були ще мамині. Здвиги — це тремтіння землі. У нас вони часті, але більшість справді важнецьких землетрусів трапляються на Середньому Заході чи ще далі, у Каліфорнії. У Європі й Китаї також, звичайно.

— Люди причалюють свої яхти в Айдахо, десь так?[693] — Я так і стояв поки що біля каміна, роздивляючись на фотографії.

— До такого поки ще не дійшло, але… наприклад, чотири японських острови вже зникли, ви про це знаєте?

Я глянув на нього недовірливо.

— Ні.

— Три з них були маленькі, але й Хоккайдо зник також. Опустився в океан чотири роки тому, наче на якомусь клятому ліфті. Вчені кажуть, щось відбувається з земною корою. — І далі він буденно зауважив: — Вони кажуть, якщо це не припиниться, десь під рік 2080 вся планета розлетиться на друзки. І тоді сонячна система матиме два астероїдні пояси.

Я допив решту свого віскі одним ковтком, і крокодилові алкоголічні сльози вмент подвоїли мені зір. Коли кімната знову ствердилася, я показав на знімок, де Гаррі було років п’ятдесят. Він уже сидів у кріслі-візку, але мав здоровіший, бадьоріший вигляд, принаймні вище пояса; холоші вихідних брюк жолобилися на його всохлих ногах. Поряд з ним стояла жінка в рожевій сукні, що кольором нагадала мені той костюм, який був на Джекі Кеннеді 22 листопада 1962 року. Я згадав, як моя мати навчала мене ніколи не казати, що в жінки «простацьке обличчя»; такі люди мають, казала вона «благі лиця». У цієї жінки лице було благе.

— Ваша дружина?

— Йо. Це знято в день нашого двадцятип’ятирічного ювілею. Вона померла через два роки. Це тепер трапляється повсякчас. Політикани вам казатимуть, що все це через атомні бомби — відтоді, як трапилося Ханойське Пекло у 69-му, їх було двадцять вісім, чи, може, двадцять дев’ять зірвано навзаєм. Вони в цьому клястимуться, аж синітимуть, та кожен знає, що виразки й рак не поширювалися так сильно, не було так погано до того, як з Вермонтською Янкі приключився Китайський синдром[694]. Це трапилося, коли роками вже тривали мітинги протесту проти цієї станції. «Ох, — казали вони тоді, — не буде жодних сильних землетрусів у Вермонті, ні-ні, тільки не тут, не в Божому царстві, хіба що звичайні тремтіння й здвиги». Йой. А поглянути, що відбувається.

— Ви кажете, що у Вермонті вибухнув реактор?[695]

— Радіація поширилася на всю Нову Англію і південний Квебек.

— Коли?

— Джейку, ви з мене насміхаєтеся?

— Аніскілечки.

— Дев’ятнадцятого червня 1999 року.

— Мені дуже жаль вашу дружину.

— Дякую, синку. Вона була доброю жінкою. Гарною жінкою. Вона на таке не заслуговувала. — Він повільно витер рукою собі очі. — Давно вже я не балакав про неї, та де там, багато часу минуло відтоді, як я взагалі бодай з кимсь балакав. Можна, я наллю вам ще трохи цього звеселяючого соку?

Я розсунув пальці, показуючи крихітну дещицю. Я не збирався довго тут розсиджуватися; всю цю макабричну історичну картину, всю цю мряку я мусив збагнути похапцем. Мені багато чого слід було зробити, і не в останню чергу повернути до життя мою чудову жінку. Це означає попереду нову розмову з містером Зелена Картка. Мені не хотілося провадити її підпилим, але ще один ковток віскі не завадить. Я його потребував. Емоції в мене перебували ніби в замороженому стані, що, либонь, було на краще, бо обертом йшла голова.