Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

Сидячи на дерев’яному планковому стільці, в той час як навкруг мене снували пізні подорожні, бізнесмени собі полірували взуття, плакали немовлята, сміялись вояки з брезентовими наплічниками, я акуратно загинав береги газети по периметру фотографії, щоби вирвати її, не пошкодивши обличчя. Завершивши цю справу, я ще довго на неї дивився, а потім склав і сховав собі до портмоне. Решту газети викинув. У ній не було нічого, про що б мені хотілося читати.

Посадку на автобус до Літл-Рока оголосили об одинадцятій двадцять, і я приєднався до гурту людей, що купчилися проти відповідних дверей. Окрім фальшивих окулярів, я не намагався якось іще приховати своє обличчя, але ніхто не дивився на мене з якимсь особливим інтересом; я був звичайною краплинкою в кров’яному потоці Транзит Америка, не важливішою за будь-які інші.

«Сьогодні я змінив ваші життя», — думав я, дивлячись на присутніх там в цей переднічний час людей, проте ніякого тріумфу чи зачудування не було в цій думці; взагалі жодного емоційного сповнення, ні негативного, ні позитивного.

Зайшовши до автобуса, я зайняв місце в кінці салону. Переді мною сиділо багато хлопців у формі, либонь, прямували на Базу військово-повітряних сил в Літл-Року. Якби не те, що я сьогодні зробив, дехто з них загинув би у В’єтнамі. Інші повернулися б додому скаліченими. А тепер? Хтозна?

Автобус рушив. Коли ми виїхали з Далласа, грім став гучнішим, а блискавки яскравішими, але дощу так і не було. Досягши Салфер Спрингс[683], ми залишили грозові погрози позаду, натомість отримали зірки, десятки тисяч їх, блискотливих, мов крижані скалки, і вдвічі холодніших. Якийсь час я був задивився на них, а потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі і слухав, як колеса Великого Пса пожирають міжштатне шосе № 30.

«Сейді, — співали колеса. — Сейді, Сейді, Сейді».

Нарешті, десь після другої ночі я заснув.

У Літл-Року я купив квиток на полудень до Пітсбурга, з єдиною зупинкою в Індіанаполісі[684]. Поснідав я в закусочній автовокзалу, сидячи поряд зі стариганом, котрий їв, тримаючи перед собою на столі ввімкнутий портативний радіоприймач. Великий, з блискучою круговою шкалою. Головною темою залишався відвернутий замах на президента і, звичайно… Сейді. Сейді набула дуже великої ваги. Їй збиралися влаштувати державний похорон на Арлінгтонському національному цвинтарі. Говорилося, що надгробну промову оголосить особисто Кеннеді. Заодно повідомляли, що на десяту годину призначено прес-конференцію нареченого міс Дангіл Джорджа Емберсона, також мешканця Джоді, штат Техас, але невдовзі її початок відсунули на післяобідній час — без оголошення причин. Гості, мабуть, як тільки міг, забезпечував мене часом для зникнення. Тим краще для мене. Для нього також, звісно. І для його дорогоцінного директора.

— Президент і його героїчні рятувальники не єдина новина, яку ми передаємо сьогодні з Далласа, — повідомив стариганів приймач, і я застиг з чашкою кави, завислою у півдорозі між блюдцем і моїми губами. В роті з’явився кислуватий присмак, який я тут же упізнав. Психолог, либонь, означив би це терміном presque vu — відчуття, яке підказує людині, що ось-ось трапиться щось надзвичайне, — але я мав власну, набагато прозаїчнішу для цього назву: гармонізація.

— У розпал грози, невдовзі після першої години ночі, Форт-Вортом промайнув раптовий торнадо, зруйнувавши склад «Монтгомері Ворд» і кілька житлових будинків. Як повідомляють, двоє осіб загинули і четверо вважаються зниклими безвісти.

Серед тих будинків є й №№ 2703 та 2706 на Мерседес-стрит, я не мав щодо цього жодних сумнівів; злий вітер стер їх, як незадовільне рівняння.

Розділ 30

Зі свого останнього «Ґрейгаунда» я вийшов на автовокзалі на Майнот-авеню в Оберні, у Мейні, щойно після полудня двадцять шостого листопада[685]. Після понад вісімдесяти годин майже безперервної їзди, полегшеної хіба короткими западаннями в сон, я почувався ніби плодом власної уяви. Було холодно. Прочищаючи собі горло, Бог попльовував снігом з брудного, сірого неба. На заміну кухарській уніформі я купив собі джинси та пару робочих сорочок з цупкого батисту, але цієї одяганки аж ніяк не було достатньо. Живучи в Техасі, я забув, якою буває погода в Мейні, але це вмент пригадало моє тіло, почавши тремтіти. Першу зупинку я зробив у «Луї для чоловіків», де наміряв собі куртку зі смушковою підкладкою й поніс її до касира.

При моєму наближенні він поклав на прилавок Люїстонську «Сан», яку був щойно читав, і я побачив свою фотографію — так, ту, що містилася в річному альбомі ДКСШ — на передній шпальті газети. ДЕ ДЖОРДЖ ЕМБЕРСОН? — вимогливо запитував заголовок. Касир відбив продаж і подав мені чек. Я поплескав по власному фото:

— Що таке в світі могло трапитись із цим парубком, як ви гадаєте?

Касир подивився на мене й знизав плечима:

— Він не бажає публічності, і я його не ганю. Я сам жах як дуже кохаю свою дружину, і якби вона раптом померла, я теж не бажав би, аби мене знімали для газет чи показували мою зарюмсану пику по телевізору. А ви?

— Так само, — відповів я. — Гадаю, що так само.

— На місці цього парубка я не спливав би на поверхню аж до 1970-го. Нехай вляжеться цей ґвалт. Як щодо гарного головного убору до вашої куртки? Тільки вчора отримав партію фланелевих кашкетів. Зі зручними, щільними клапанами.

Отже, до нової куртки я купив собі й кашкет. А потім, помахуючи портфелем у цілій руці, прошкутильгав два квартали назад до автобусної станції. Душа воліла негайно їхати у Лізбон-Фолз, упевнитися, що кроляча нора залишається на своєму місці. Але якщо все там так, як і було, я навряд чи встою перед спокусою і скористаюся нею, а раціональна частка в мені розуміла, що після п’яти років прожитих в Країні Було, я не готовий до лобового зіткнення з тим, що в моїй уяві стало Країною Буде. Спершу я потребував відпочинку. Справжнього відпочинку, а не куняння в автобусному кріслі під вереск малих дітей та регіт піддатих дорослих.