— Не стій там, як стовп, товаріщ, зроби нам щось випити! — включився де Мореншильд. Голосом, котрий вказував на те, що його власник уже був устиг десь набратися.
— У мене є тільки чай, — сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.
— От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. — Я мало не в очі побачив, як він підморгує.
Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом — їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими — вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.
Потім Джинні англійською:
— О Боже мій, це рушниця?
Все зупинилося, включно — так мені вчувалося — з моїм серцем.
Марина розсміялася. Дзвінким, легким сміхом коктейльної вечірки «ахахаха», фальшиво, як чорт мене забирай.
— Він втрачати роботу, у нас нема грошей, а цей божевільний чоловік купляти собі рушниця. Я йому кажу: «Постав у шафу, ти, скажений айдіот, щоб я зі страху вагітність не скинути».
— Хочу постріляти по мішенях, от і все, — сказав Лі. — Я добрий стрілець був, коли служив у морській піхоті. Жодного червоного прапорця не отримав[578].
Знову тиша. Здавалося, вона триває вічність. А тоді великий дядько, король ситуацій де Мореншильд, вибухнув сміхом:
— Ну-ну, не мороч голову тому, хто сам кого завгодно заморочить! То як же це ти в нього промазав, Лі?
— Я ані біса не розумію, про що ви говорите.
— Про генерала Вокера, хлопчику! Хтось мало не розплескав його ненависний до негрів мозок по стіні його ж кабінету в нього вдома, на Черепаховому Ручаї. Ти хочеш сказати, ніби нічого про це не чув?
— Я останнім часом не читав ніяких газет.
— Невже? — здивувалася Джинні. — А хіба не «Таймз Гералд» я бачу он на тому стільці?
— Я хотів сказати, що не читаю новин. Депресивні вони якісь. Тільки сторінку гумору проглядаю та оголошення про роботу. Великий Брат каже: шукай роботу або твоя дитина помре з голоду.
— Отже, це не ти там так безславно промазав, ге? — перепитав де Мореншильд.
Дрочить його. Закидає наживку.
Питання — навіщо? Тому що де Мореншильд навіть у своїх найбільш диких мріях не міг собі уявити, ніби такий нікчема, як Оззі Кролик, був саме тим стрільцем того вечора… або тому, що він знає, що саме Лі ним і був? Може, через те, що Джинні помітила гвинтівку? Як би мені хотілося, усім серцем хотілося, щоби там зараз не було жінок. Аби випав шанс почути суто чоловічу бесіду Лі сам на сам з його задушевним аміґо, тоді, можливо, знайшлась би й відповідь на моє питання. А так я досі не мав певності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «11/22/63» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 5 22/11/63“ на сторінці 7. Приємного читання.