Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Я відпустив її. Вона дивилася на мене широко розплющеними, зачудованими очима. А потім промовила:

— Джон був правий. І Р-р-роджер також. Він мені телефонував сьогодні, до промови Кеннеді. З Вашингтона. То яке тепер все це має значення? Вже за тиждень усі ми будемо мертві. Або благатимемо про смерть.

Спершу я поняття не мав, про що вона каже. Я побачив перед собою Кристі, промоклу, зачухану, повну лайна, і буквально оскаженів. «Ти, малодушне курвисько», — подумав я. Вона, либонь, помітила щось в моїх очах, бо відсахнулася.

Це прояснило мені голову. Хіба мав я право називати її малодушною тільки тому, що сам знав, як виглядає краєвид за обрієм?

Я зняв з вішака на стіні махровий рушник і вручив їй.

— Зніми з себе все, а потім обсушися.

— Тоді вийди. Дай мені трохи приватності.

— Дам, якщо скажеш мені, що ти цілком прийшла до пам’яті.

— Я цілком при пам’яті, — вона подивилася на мене недружелюбно і, можливо, з крихітним зблиском гумору. — Ти таки майстер ефектно виходити на сцену, Джордже.

Я обернувся до аптечної шафки.

— Там нема більше, — сказала вона. — Все, що не залишилося в мені, вирвано в каналізацію.

Бувши впродовж чотирьох років жонатим на Кристі, я все одно туди зазирнув. Потім змив воду в унітазі. Зробивши ці справи, я прослизнув повз неї до дверей ванної.

— Даю тобі три хвилини, — сказав їй.

Зворотна адреса на конверті з манільського паперу інформувала: Джон Клейтон, 79 Східна Оглторп-авеню, Саванна, Джорджія. Цього сучого сина не можна було звинувачувати в тому, ніби він прикривається чужим ім’ям або підповзає анонімними манівцями. Штемпель показував двадцять восьме серпня, отже, мабуть, це чекало на неї тут, коли вона повернулася з Ріно. Відтоді майже два місяці вона змушена була насиджувати вміст цього конверта. Голос у неї був сумний, пригнічений, коли я балакав з нею ввечері шостого вересня? Ну, то й не дивно, зважаючи на знімки, які так завбачливо надіслав їй її колишній чоловік.

«Ми всі в небезпеці, — сказала вона, коли я останній раз балакав з нею по телефону. — Джонні правий щодо цього».

То були фотографії японських чоловіків, жінок і дітей. Жертв вибухів атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі. Декотрі були сліпі. Багато облисілих. Більшість постраждали від радіаційних опіків. Декілька, як та жінка без обличчя, засмажилися на вуглини. На одній з фотографій було чотири чорних статуї в зіщулених позах. Четверо людей стояли перед стіною, коли вибухнула бомба. Люди випарувались, і більша частина стіни також випарувалася. Єдине, що залишилося, це ті частини стіни, які прикривали собою ті четверо людей, що були стояли перед нею. Фігури ті були чорними, бо їх вкривала обвуглена плоть.

На задньому боці кожної фотографії він написав акуратним, розбірливим почерком одне й те саме: «Скоро це буде в Америці. Статистичний аналіз не помиляється».

— Гарні, хіба не так?

Голос у неї звучав безживно, пласко. Вона стояла в одвірку, закутана в рушник. Волосся розляглося на її голих плечах вологими колечками.

— Скільки ти вже випиваєш, Сейді?