Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Я кинувся коротким коридорчиком по інший бік вітальні. Там стояли, одні проти інших, двоє дверей, одні вели до її спальні, інші до кімнатки, що слугувала кабінетом. Вони були закриті, але прочинені були двері ванної в кінці коридору. Безжальні флуоресцентні лампи освітлювали заляпані блювотинням вінця унітаза. А ще було й на рожевих кахлях підлоги, і на краю ванни. На умивальнику, біля мильниці, стояв аптечний слоїк. Без кришки. Я побіг до спальні.

Вона лежала поперек зім’ятого покривала, у комбінації й одному замшевому мокасині. Другий валявся на підлозі. Шкіра в неї була кольору свічного воску, спершу здалося, що вона не дихає. А тоді вона, хропнувши, втягнула в себе повітря і з харчанням його випустила. Груди її цілих чотири жахливих секунди залишались нерухомими, потім знову відбувся той джеркотливий вдих з видихом. На нічному столику теж стояла переповнена попільниця. Зім’ята пачка «Вінстона» — з одним кутом, обпаленим незграбно погашеною сигаретою, — лежала поверх трупів мертвих солдатів. Поряд із попільницею стояв напівпорожня склянка і пляшка «Ґленлівету»[548]. Віскі залишилося ще багато — дяка Богові за маленьку ласку, — але мене турбував насправді не скотч. А пігулки. Також на столі лежав конверт з манільського паперу, звідки визирали начебто якісь фотографії, але я на них не глянув. Не тоді.

Я обхопив її руками і спробував підважити в сидячу позицію. Шовкова комбінація сковзнула під моїми долонями. Вона знову відвалилася на ліжко і знову захропла, джеркотливо дихаючи. Одне заплющене око їй заліпило волоссям.

— Сейді, прокинься!

Даремно. Вхопивши під пахви, я підсмикнув її на узголів’я ліжка. Від поштовху воно здригнулося.

— Да’ ме’і спо’ій, — слабенько, слиняво, та все ж краще, ніж нічого.

— Прокидайся, Сейді! Ти мусиш прокинутися!

Я почав легенько ляскати її по щоках. Очі в неї залишилися заплющеними, але вона підняла руки, намагаючись — безсило — відмахнутись від мене.

— Прокинься! Прокинься, чорти тебе забирай!

Очі її розкрилися, дивлячись на мене й не впізнаючи, а тоді знов заплющились. Але дихати вона почала нормальніше. Тепер, коли вона сиділа, ті жахливі задушливі хрипи минулися.

Я кинувся до ванної кімнати, викинув з рожевого пластикового стаканчика її зубну щітку і ввімкнув холодний кран. Поки в стакан точилася вода, я прочитав напис на аптечному слоїку. Нембутал. Там залишалося десь близько дюжини капсул, отже, це не спроба самогубства. Принаймні не очевидна. Я висипав пігулки в унітаз і побіг назад до спальні. З сидячої позиції, в якій я її був покинув, вона тепер сповзла вниз, похиливши голову, упершись підборіддям собі в грудну кістку, дихання в неї знову наповнилося гарчанням.

Я поставив стакан з водою на нічний столик і на мить завмер, дивлячись на одну з фотографій, що стирчали з конверта. На ній, мабуть, була жінка — те, що залишилося від волосся, було довгим, — але напевне сказати було важко. На місці обличчя залишилося сире м’ясо, з дірою в нижній частині. Діра та немов кричала.

Я знову посадив Сейді, вхопив її за жмут волосся й відтягнув голову назад. Вона щось простогнала, щось схоже на «Не треба, боляче». А тоді я виплеснув їй в обличчя воду. Вона різко смикнулася, очі її розплющились.

— Джор’е? Що ти ’ут ро’иш, Джор’е? Чом-чом мені мокро?

— Прокинься. Прокинься, Сейді, — я знову почав ляскати її по щоках, але тепер делікатніше, майже пестячи. Цього явно не вистачало. Очі знову почали змикатися.

— Іди… геть!

— Нізащо, поки ти не погодишся, щоби я викликав «швидку допомогу». Тоді ти побачиш своє ім’я в газетах. Шкільній раді це страх як сподобається. Гопля.

Я сяк-так зумів зчепити свої руки в неї за спиною і стягнув її на долівку. Комбінація збрижилася, задершись угору, а потім знову розправилася, коли Сейді впала навколішки на килим. Повіки її розчахнулися, і вона скрикнула від болю, але я підвів її на ноги. Вона хиталася вперед-назад, дедалі дужче ляскаючи мене по обличчю.

— ’ди гесь! ’ди гесь! Джор’е!

— Ні, мем, — я обхопив її за талію і, напівведучи, напівтягнучи, примусив рухатися до дверей. Ми повернули в бік ванної, але тут у неї підігнулися коліна. Я її поніс, що, зважаючи на її зріст і розміри, було таки чималим подвигом. Дякувати Богу за адреналін. Я штовхнув униз кільце унітаза й посадовив її раніше, аніж в мене самого підкосилися ноги. Я засапався, почасти від зусиль, почасти від страху. Вона почала кренитися на правий борт, і я вперіщив її навідмаш — лясь.