Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Добре.

Вулиця поза будинком Доріс Даннінг називалася Ваймор-лейн. А поза будинком Сейді — провулком Яблуневого Квіту. Дім № 202 по Ваймор-лейн стояв порожнім. На домі № 140 у провулку Яблуневого Квіту не було таблички ПРОДАЄТЬСЯ, але світло в нім не горіло і моріжок перед ним лежав нестрижений, порослий кульбабами. Я припаркувався перед ним. Шоста п’ятдесят.

За дві хвилини своїм «Ранч-Вагоном» під’їхав Дік, зупинився позаду мого «Шеві» й виліз. На ньому були джинси, байкова сорочка і краватка-бант. У руках він тримав каструльку, до якої збоку було причеплено квітку. Каструлька мала скляну кришку, під якою виднілося щось схоже на китайське рагу чоп-суї.

— Діку, я вам безмежно вдя…

— Не варто мені дякувати, бо я заслужив на копняка в зад. Того дня, коли я його бачив, він виходив із «Вестерн Авто», а я туди якраз збирався зайти. Я мусив би впізнати в ньому Клейтона. День був вітряний. Поривом йому здуло назад волосся, і на секунду відкрилися ті вм’ятини на скронях. Але ж волосся було не те… довге й іншого кольору… одягнений, як ковбой… от лайно собаче. — Він похитав головою. — Старий стаю. Якщо з Сейді щось зле приключиться, ніколи собі не вибачу.

— Ви нормально почуваєтеся? Нема болю в грудях чи чогось такого?

Він поглянув на мене, як на божевільного.

— Ми тут так і стоятимемо, балакаючи про моє здоров’я, чи спробуємо визволити Сейді з неприємності, до якої вона втрапила?

— Ми не просто спробуємо. Ідіть навкруг кварталу до її будинку. Поки ви йтимете, я проберуся на тутешній задній двір, а потім крізь живопліт на її заднє подвір’я. — Я, звісно, думав про садибу Даннінгів на Кошут-стрит, але, вже промовляючи ці слова, згадав, що тут теж є живопліт, при підніжжі крихітного заднього дворика Сейді. Я ж його багато разів бачив. — Ви постукаєте і щось таке скажете, оптимістичне. Достатньо голосно, щоб я почув. На той час я вже буду в її кухні.

— А якщо задні двері замкнені?

— Вона ховає ключ під порогом.

— Гаразд. — Дік мить подумав, нахмурено, а потім звів очі. — Я скажу: «Ейвон за викликом, ваша каструлька доставлена». І підніму каструльку, щоб він її побачив, якщо дивитиметься з вікна вітальні. Годиться?

— Так. Все, що треба, аби ви лиш відволікли його на кілька секунд.

— Не стріляйте, якщо буде бодай найменша небезпека поцілити в Сейді. Спробуйте скрутити сучого сина. Ви впораєтеся. Той, якого я бачив, був худий, як тріска.

Ми холодно перезирнулися. Такий план годився для «Порохового диму» або «Пройдисвіта»[573], але тут і зараз реальне життя. А в реальному житті добрі хлопці — і дівчата — іноді отримують копняки під сраку. Або їх вбивають.

Задній двір поза будинком у провулку Яблуневого Квіту був не зовсім таким, як у садибі Даннінгів, але лишалися й подібності. Наприклад, там стояла собача будка, щоправда, без таблички ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Натомість над її круглим лазом виднілися намальовані непевною дитячою рукою слова: ДОМІК БАТЧІ. Та жодних дітей з вигуками «каверзи або ласощі» навкруги. Не той сезон.

А от живопліт був точнісінько таким, як там.

Я продерся крізь нього, ледь звертаючи увагу на подряпини, які залишали в мене на руках жорсткі гілки. Пригнувшись, я перебіг через заднє подвір’я Сейді й попробував двері. Замкнені. Я сягнув рукою під поріг, впевнений, що ключа там не буде, бо минуле хоч і гармонізується, але залишається опірним.

Ключ був на місці. Виловивши ключ, я встромив його в замок і повільно, з притиском, почав повертати. Стиха клацнуло по той бік дверей, це засув відскочив. Я застиг, очікуючи лементу сигналізації. Тиша. У вітальні горіло світло, але я не чув жодних голосів. Може, Сейді вже мертва, а Клейтон утік?

«Боже, прошу, ні».