Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Ні, ні, кажіть нічіго. Він не любити мене балакати до чужих. Він прийти додому вечеряти, мабуть, обов’язково. — Вона спустилася сходами і заговорила російською до дитини, котра засміялась і простягнула до матері свої пухкенькі ручки. — До побачення, містер, сер. Багато подяки. Ви нічого казати?

— Окей, — кивнув я. — Анічичирк. — Вона не зрозуміла, але теж кивнула, і то з явним полегшенням, коли я приклав палець собі до вуст.

Я зачинив двері, весь в поту. Звідкілясь я чув лопотіння крил не одного, а цілої хмари метеликів.

«Можливо, це пусте».

Я дивився, як Марина, штовхаючи поперед себе коляску з Джун, вирушила хідником в бік автобусної зупинки, де, либонь, збиралася чекати на свого чоувілка… котрий щось затівав. Вона про це здогадувалася. Це було написано в неї на обличчі.

Коли вона зникла з виду, я потягнувся рукою до дверної ручки, і в цю ж мить задзвонив телефон. Я вже було вирішив не брати слухавку, але всього кілька людей знали мій номер, і одною з них була жінка, котрою я найбільше дорожив.

— Алло?

— Алло, містере Емберсон, — промовив чоловічий голос. Він мав м’який південний акцент. Я не певен, чи відразу я зрозумів, з ким говорю. Гадаю, що таки так. — Дехто тут бажає вам дещо сказати.

Наприкінці 1962 і на початку 1963 року я жив двома життями, одним у Далласі, а другим у Джоді. Вони зійшлися водно о 15:39 десятого квітня. Я почув, як кричить Сейді.

Вона жила в одноповерховому, ранчерського типу, збірному будиночку на Бортьовій алеї, що стояв у кварталі з чотирьох-п’яти подібних будинків на західному кінці Джоді. Під аерофотознімком у якій-небудь виданій у 2011 році історичній книзі було б, либонь, написано: ДОМИ ПОЧАТКІВЦІВ СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. Того дня вона повернулася додому близько третьої, затримавшись у школі після занять на нараді з учнями, своїми помагачами в бібліотеці. Я сумніваюсь, щоб вона звернула увагу на біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», який стояв біля бордюру трохи далі по її вулиці.

За кілька будників у протилежному напрямку мила свою машину («Рено-Дофін», на яку решта сусідів дивилися з підозрою[571]) місіс Геловей. Вилізаючи зі свого «Фольксвагена-Жука» Сейді їй помахала, місіс Геловей помахала у відповідь. Єдині на весь куток хазяйки іноземних (чужинецьких, можна сказати) автомобілів, вони відчували одна до одної природну симпатію.

Сейді пройшла доріжкою до своїх передніх дверей і на мить завагалася, нахмурившись. Двері стояли навстіж. Невже вона їх так кинула? Сейді увійшла в дім, причинивши за собою двері. Вони не захлопнулись, замок було зламано, але вона цього не помітила. На ту мить вся її увага була зосереджена на стіні понад диваном. Там, написані її власною губною помадою, літерами з фут заввишки, червоніли два слова: БРУДНА ПИЗДА.

Їй слід було б зразу ж тікати, але її збентеження і гнів були такими незмірними, що для страху в ній просто не залишилось місця. Вона зрозуміла, хто це зробив, але ж Джонні уже пішов. Чоловік, за яким вона колись була заміжньою, не мав схильності до фізичної конфронтації. Атож, різких слів від нього вона наслухалась вдосталь, був той один-єдиний ляпас, але більш нічого.

На додаток по підлозі було розкидано її білизну.

Білизна валялася рваною вервечкою, що вела з вітальні крізь короткий коридорчик до її спальні. Всі ті речі — довгі комбінації, короткі комбінації, ліфчики, трусики, корсет, якого вона не потребувала, проте вдягала іноді — були порізані. У кінці коридору зяяли навстіж відкриті двері у ванну кімнату. Вішак для рушників там було зірвано. На тому місці, де він був висів, також намальоване її помадою волало інше послання: ЇБУЧА КУРВА.

Двері спальні теж стояли прочинені. Вона підійшла і зупинилася в їх одвірку, не маючи аніякісінького передчуття, що Джонні Клейтон стоїть зразу ж за ними з ножем в одній руці та «Сміт & Вессоном Вікторі» 38-го калібру в другій. Револьвер, який він приніс з собою того дня, був однієї марки й моделі з тим, який використає Лі Освальд, коли позбавить життя далласького патрульного Дж. Д. Тіппіта.

Її маленька вихідна сумочка лежала відкритою на ліжку, вміст її, здебільшого макіяж, було розкидано по всьому покривалу. Складані двері її шафи були розчахнуті. Деякі речі з її одягу ще висіли сиротливо на своїх вішаках; більшість валялася на підлозі. Все було покраяно.

— Джонні, сучий ти сину! — такими словами їй хотілось заверещати, та занадто сильним був шок. Вона це лише прошепотіла.

Вона рушила до шафи, але далеко не зайшла. Чиясь рука обвилася навкруг її шиї, і маленький сталевий кружок жорстко уперся їй в скроню.

— Не руш, не смикайся. Лиш ворухнешся, я тебе вб’ю.