Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

— Режисер! Режисер!

— Не гасіть овацію, — пробурчала поряд зі мною Мімі. — Йдіть, піднімайтеся туди, ви, бовдуре!

Тож я так і зробив, і аплодисменти загриміли знову. Майк обхопив мене, обняв і підважив, аж мої ступні відірвалися від підлоги, а потім знов мене поставив і здорово чмокнув у щоку. Всі розсміялися, включно зі мною. Ми всі вхопилися за руки, підняли їх до залу і вклонилися. Я слухав аплодисменти, і в той же час мені навернулася одна думка, від якої потьмарилося на душі. А в Мінську молодята зараз. Якраз дев’ятнадцять днів відтоді, як Лі з Мариною стали чоловіком і дружиною.

За три тижні перед тим, як школі закритися на літо, я поїхав у Даллас, щоби зробити кілька фотознімків тих трьох квартир, де мешкатимуть разом Лі з Мариною. Знімав я маленьким «Міноксом»[367], тримаючи його в долоні так, щоб об’єктив проглядав між моїми двома розсунутими пальцями. Я почувався смішним — схожим більше на закутаного в плащ карикатурного персонажа з коміксу «Шпигун проти шпигуна» в журналі «Скажений»[368], аніж на Джеймса Бонда, — але я вже був навчений обережно ставитися до таких станів.

Повернувшись додому, я побачив припаркований біля бордюру небесно-блакитний «Неш»[369] Мімі Коркоран і її саму, вона якраз прослизала за його кермо. Побачивши мене, вона знову вилізла. Лице її напружилось у миттєвій гримасі — чи то болю, чи то зусилля, — але на під’їзну алею вона вже ступила зі своєю звичайною сухою усмішкою. Так, ніби я її чимсь здивував, проте в гарному сенсі. У руках вона тримала пухкий манільський конверт, у якому містилися сто п’ятдесят сторінок «Місця вбивства». Я врешті піддався її домаганням… але ж то трапилося лише напередодні.

— Текст вам або страшенно сподобався, або ви не просунулися далі десятої сторінки, — промовив я, приймаючи конверт. — Де я вгадав?

Усмішка її, окрім того що відбивала подив, тепер здавалася ще й загадковою.

— Як і більшість бібліотекарів, я читаю швидко. Можемо ми зайти в дім, щоби про це поговорити? Ще навіть не середина червня, а вже так спекотно.

А таки так, вона спітніла, чого я раніше ніколи не бачив. А ще здавалося, ніби вона схудла. Не вельми добре як для леді, котра не мала жодного зайвого фунта ваги.

Сидячи у моїй вітальні з великими склянками кави з льодом — я в кріслі, вона на дивані, — Мімі викладала свої враження.

— Я розкошувала, читаючи той шматок, де йдеться про вбивцю, одягненого клоуном. Назвіть мене зіпсутою, але я отримувала задоволення аж до мурашок по тілу.

— Якщо ви зіпсуті, то й я теж.

Вона посміхнулась.

— Я певна, ви знайдете собі видавця. Назагал роман мені дуже сподобався.

Я відчув себе дещо ображеним. Нехай «Місце вбивства» було розпочато лише для камуфляжу, та чим глибше я занурювався в нього, тим важливішим ставав для мене цей текст. Він був немов моїми секретними мемуарами. Однією з умов самореалізації.

— Це ваше «назагал» призвело мені на думку фразу Александера Поупа… оте його, знаєте, «зганьби хисткою похвалою»[370]?

— Я не мала зовсім такого на увазі. — А далі уточнення. — Просто, просто… чорт забирай, Джордже, це не те, чим ви мусили б займатися. Ваше призначення — учительство. А якщо ви опублікуєте таку книгу, жоден департамент освіти в США не візьме вас на роботу. — Вона зробила паузу. — Хіба що, можливо, в Массачусетсі.

Я не відповів. У мене відібрало мову.

— Що ви зробили з Майком Косло… що ви зробили для Майка Косло — то найдивовижніше, найчудесніше з усього баченого мною в світі.

— Мімі, то не я. Він від природи тала…