Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

— Що, як я з’їбуся? — запитав він і зразу ж, почувши, що щойно промовив, ляснув собі долонею по губах.

Я сів на диван поряд з ним. Місця там було мало, проте я якось примостився. Тоді я не думав ані про Джона Кеннеді, ані про Ела Темплтона, ані про Френка Даннінга, ані про той світ, з якого потрапив сюди. В ту мить я не думав ні про що, окрім цього величезного хлопця… і моєї вистави. Бо в якийсь момент вона стала моєю так само, як весь цей колишній час з його спареними телефонними лініями й дешевим бензином тепер став моїм. У ту мить я більше переймався «Мишами і людьми», аніж Лі Гарві Освальдом.

Але ще більше я переймався Майком.

Я прибрав його долоню з губ. Поклав її йому на коліно. Свої руки поклав йому на плечі. Подивився йому в очі.

— Слухай сюди, — промовив я. — Ти мене слухаєш?

— Йо-сер.

— Ти не з’їбешся. Повтори.

— Я…

— Кажи.

— Я не з’їбуся.

— Ти зробиш інше, ти їх приголомшиш. Я тобі це обіцяю, Майку, — проказав я, сильніше стискаючи його плечі. Відчуття було, ніби намагаєшся занурити пальці в камінь. Цей хлопець міг підхопити мене й переламати собі об коліно, але він тільки сидів, дивився парою очей, смиренних, повних надії і залишків сліз. — Ти чуєш мене? Я обіцяю.

Сцена була острівцем світла, далі лежало озеро темряви, де сиділа публіка. Джордж з Ленні стояли на березі уявної ріки. Інших чоловіків було відіслано геть, але вони повернуться, і то невдовзі; якщо цей великий, з примарною усмішкою парубок-гора в комбінезоні має померти з достоїнством, Джордж заопікується цим сам.

— Джордже? А куди вони пішли?

Праворуч від мене сиділа Мімі Коркоран. У якийсь момент вона взяла мою руку і тепер стискала її. Дужче, дужче, дужче. Ми сиділи на першому ряді. Поруч з нею, з іншого боку, з напіввідкритим ротом на сцену дивився Дік Сімонс. То був вираз обличчя фермера, котрий побачив динозавра, що пасеться на його дальнім полі.

— На полювання. Вони пішли полювати. Сіддай, Ленні.

Вінсу Нолзу ніколи не стати актором — радше за все, йому світить стати продавцем філії компанії «Крайслер-Додж» у Джоді, як його батько, — але сильна вистава може відразу підняти рівень гри всіх акторів, і саме це трапилося того вечора. Вінс, котрий на репетиціях тільки пару разів був сягнув найнижчого рівня достовірності (здебільшого завдяки своєму виснаженому, інтелігентському обличчю стейнбеківського Джорджа Мілтона), але зараз він чимсь заразився від Майка. Раптом, десь посеред першої дії, він, здається, усвідомив, що це значить — блукати по життю з єдиним другом, таким, як Ленні, і він утрапив у роль. Тепер, побачивши, як він зсунув на потилицю старий фетровий капелюх, я подумав, що Вінс схожий на Генрі Фонду в «Гронах гніву»[366].

— Джордже!

— Га?

— Ти не збираєшся завдати мені прочуханки?

— Що ти маєш на увазі?