Розділ «Частина І Вододільний момент»

— Почасти. Здебільшого це мої заощадження. Я працював кухарем між 58 й 62 роками, так само як і тут, а самотній чоловік може чимало заощадити, особливо якщо не впадає за дорогими жінками. Чого я не практикував. Та й за дешевими, до речі, теж. Я підтримував дружні стосунки з усіма і ні до кого не наближувався. Раджу тобі поводитися так само. І в Деррі, і в Далласі, якщо ти туди вирушиш. — Він поворушив пальцем у тій купі банкнот. — Тут трохи більше дев’яти тисяч, наскільки я пам’ятаю. За них можна купити стільки ж, як сьогодні за шістдесят.

Я втупився очима в готівку.

— Гроші повертаються. Вони зберігаються, нема різниці, скільки разів ти пролазиш крізь кролячу нору.

Ми вже це проходили, але я все ще намагався переварити цю думку.

— Йо, хоча вони й зберігаються — все решта стирається повністю, пам’ятаєш?

— Хіба це не парадокс?

Він подивився на мене, змарнілий, схоже було, що йому ось-ось урветься терпець.

— Не знаю. Ставити питання, які не мають відповідей, це марне витрачання часу, а я його маю не так вже й багато.

— Вибач, вибач. А що тут у тебе ще?

— Небагато. Але вся краса полягає в тім, що тобі й не потрібно багато. Тоді були зовсім інші часи, Джейку. Ти можеш прочитати про це в історичних книжках, але не зможеш по-справжньому зрозуміти їх, допоки бодай трохи не поживеш там сам. — Він подав мені карточку соціального забезпечення. Номер її був 005-52-0223. Виписана на ім’я Джордж Т. Емберсон. Ел дістав зі скриньки ручку і подав мені. — Розпишися.

Я взяв ручку, дешеву, з тих, що їх роздають задарма. На її корпусі ще був рекламний напис: ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ ТЕКСАКО. Трохи почуваючись Деніелом Вебстером[120], що укладає пакт із дияволом, я поставив на карточці підпис. Потім простягнув її Елу, але той похитав головою.

Наступною річчю була водійська ліцензія Джорджа Т. Емберсона, в котрій зазначалося, що я маю зріст шість футів і п’ять дюймів, сині очі, каштанове волосся і важу сто дев’яносто фунтів. Народився 22 квітня 1923 року і живу в будинку № 19 на Блуберд-лейн у Сабатусі, що відповідало моїй адресі 2011 року.

— Зріст шість і п’ять, правильно? — перепитав Ел. — Бо я наздогад.

— Доволі близько, — і я розписався на водійській ліцензії, яка становила собою звичайнісінький шматочок картону. Кольору «бюрократичний беж». — А фото не треба?

— У штаті Мейн до цього ще роки й роки. Втім, як і в інших сорока восьми також.

— Сорока восьми?

— Гаваї офіційно стануть штатом лише за рік.

— О, — мені на мить перехопило подих, так, ніби хтось раптом вдарив мене в живіт. — Отже… тебе зупиняють за перевищення швидкості, і коп просто сприймає тебе за того, чиї дані написані у цій ліцензії?

— А чому ні? Якщо ти у 1958-му щось почнеш казати про атаки терористів, люди подумають, що йдеться про якихось підлітків, котрі видоюють корів. І тут також постав автографи.

Він вручив мені клієнтські картки «Герца», «Сітіз Сервіс», «Обіднього клуба» та «Амерікен Експрес»[121]. На всіх було ім’я: Джордж Емберсон. Надруковане на машинці, не типографським способом.